Розділ 15

Минув тиждень.
Після тієї розмови Софія майже не писала Максиму.
Якщо він бажав доброго ранку, вона відповідала коротко.
Якщо телефонував, казала, що зайнята.
Вона навмисно віддалялася.
Бо знала: ще трохи — і вже не зможе піти.
Максим не дорікав.
Не засипав повідомленнями.
Лише інколи писав:
«Як ти?»
І завжди отримував коротке:
«Добре.»
Одного дня Богдан зателефонував Максиму.
— Друже, маєш час?
— Для тебе — завжди.
— Допоможеш мамі? У неї зламався змішувач на кухні. Я на роботі, приїхати не можу.
— Звичайно. За годину буду.
Максим навіть не здогадувався, що доля знову вирішила все за нього.
Коли він під'їхав до будинку, двері відчинила мама Богдана.
— Максиме, проходь. Як добре, що ти приїхав.
Він привітався і одразу взявся до роботи.
За пів години несправність була усунута.
— Ну ось, тепер усе працює, — усміхнувся він.
— Я ж казала Богдану, що в тебе золоті руки.
Саме в цю мить у передпокої почувся звук ключа.
Двері відчинилися.
— Привіт, сестричко! — долинув голос мами Богдана.
Максим завмер.
До квартири зайшла Софія.
Вона явно не очікувала побачити його.
— Максим?..
— Добрий день...
Запала незручна тиша.
— А я заїхала віддати документи, — тихо сказала Софія, не зводячи з нього очей.
Мама Богдана нічого не розуміла, але швидко відчула напругу між ними.
— Ну, раз уже ви обоє тут, сідайте обідати. Я якраз борщ зварила.
— Не треба, — майже одночасно відповіли вони.
Жінка засміялася.
— Навіть відмовляєтеся однаково.
Софія опустила очі.
Максим теж усміхнувся.
Це була їхня перша спільна усмішка після того ранку.
І хоча між ними ще стояла невидима стіна, обидва зрозуміли, що уникати одне одного вічно не вийде.
Доля знову звела їх разом.