Розділ 10

Минув майже місяць.
За цей час вони стали невід'ємною частиною життя одне одного.
Ранок починався з повідомлення.
— Доброго ранку.
Вечір закінчувався побажанням на добраніч.
Вони телефонували дорогою на роботу, обговорювали дрібниці, сміялися над жартами Богдана, сперечалися через книги й фільми.
Іноді Максим ловив себе на думці, що вже не пам'ятає, яким було його життя до появи Софії.
Того вечора він запросив її прогулятися набережною.
Сонце вже ховалося за обрій, а теплий вітер ледь торкався води.
Вони йшли поруч, не поспішаючи.
— Знаєш, — усміхнувся Максим, — мені здається, я можу говорити з тобою про все.
Софія подивилася на нього.
— Мені теж дуже легко з тобою.
Він зупинився.
— Тоді чому останні кілька днів ти ніби віддаляєшся від мене?
Софія опустила очі.
Вона знала, що цей момент колись настане.
— Максиме...
— Так?
— Нам потрібно рідше бачитися.
Його усмішка зникла.
— Чому?
Вона довго мовчала.
— Бо так буде правильно.
— Для кого?
Софія відвернулася до річки.
— Для тебе.
— Не вирішуй за мене.
У її очах блиснули сльози.
— Ти не розумієш...
— Тоді поясни.
Вона глибоко вдихнула.
— Тобі тридцять. У тебе все життя попереду. Ти зустрінеш жінку, створиш сім'ю, матимеш дітей...
Максим мовчки слухав.
— А я... мені сорок. Я не хочу, щоб одного дня ти пошкодував про свій вибір.
Вона не змогла стримати сліз.
— Софіє...
— Будь ласка... не перебивай. Я занадто добре ставлюся до тебе, щоб дозволити тобі зробити помилку.
Максим зробив крок до неї.
— Ти справді думаєш, що найбільша помилка в моєму житті — це зустріти тебе?
Вона заплющила очі.
Їй так хотілося повірити його словам.
Але страх виявився сильнішим.
— Пробач... — прошепотіла вона. — Нам краще зупинитися зараз.
Вона швидко пішла до автомобіля, не озираючись.
Максим залишився стояти на набережній.
Він не побіг за нею.
Не став переконувати.
Лише тихо промовив, дивлячись услід:
— Я не відступлю... 
Він ще не знав, що цього вечора Софія плакатиме всю ніч.
Не тому, що не любить його.
А тому, що любить занадто сильно.