Розділ 7

Минуло три дні.
Максим кілька разів відкривав список контактів, знаходив номер Софії... і знову відкладав телефон.
«Що я їй напишу?»
«Вона, мабуть, уже забула про мене.»
«Може, Богдан мав рацію... а може, я просто все собі вигадав.»
Він усміхнувся сам до себе.
Тридцятирічний чоловік, який міг спокійно вести складні переговори на роботі, зараз хвилювався через одне коротке повідомлення.
Увечері телефон несподівано засвітився.
Софія: «Добрий вечір. Сподіваюся, не відволікаю?»
Максим не стримав усмішки.
Він відповів майже одразу.
Максим: «Ні. Навпаки, дуже радий вашому повідомленню.»
Минуло кілька секунд.
Софія: «Чесно кажучи, я довго думала, чи варто писати першою.»
Максим: «Тоді добре, що ви наважилися. Бо я теж думав... і так і не зважився.»
Софія усміхнулася, читаючи його відповідь.
«Який же він щирий...» — промайнуло в її думках.
Вони листувалися майже дві години.
Говорили про роботу, книги, подорожі, улюблену музику. Не було незручних пауз чи натягнутих фраз. Здавалося, ніби вони знайомі вже багато років.
Перед тим як побажати на добраніч, Софія написала:
«Максиме... Дякую за цей вечір. Я давно так легко ні з ким не розмовляла.»
Він кілька хвилин дивився на екран.
Потім повільно набрав відповідь:
«Зізнаюся, я теж.»
Поклавши телефон на тумбочку, Максим ще довго не міг заснути.
Вперше за багато років він засинав не зі спогадами про минуле.
А з думками про жінку, яка несподівано з'явилася в його житті.
І десь за сотні кілометрів Софія, дивлячись у нічне небо зі свого балкона, вперше дозволила собі подумати:
— А що, якщо Богдан недаремно тоді взяв у нас номери телефонів?