Розділ 6

Свято добігало кінця.
Гості почали роз'їжджатися. Біля ресторану панувала приємна метушня: хтось прощався, хтось допомагав складати подарунки до машин.
Максим саме ніс великі коробки з дитячими речами до автомобіля Богдана.
— Як завжди, без тебе ми б не впоралися, — усміхнувся Богдан.
— Для чого тоді друзі?
Неподалік Софія прощалася із сестрою.
— Мамо, не забудь передати Софії пиріг, — гукнув Богдан.
— Уже поклала в машину.
Софія підійшла до Максима.
— Дякую за сьогодні.
— Це вам дякую. Було дуже приємно познайомитися.
Запала незручна тиша.
Обоє ніби хотіли щось сказати, але не наважувалися.
Богдан уважно спостерігав за ними.
— Та годі вам! — усміхнувся він. — Ви поводитеся так, ніби більше ніколи не побачитеся.
Максим і Софія одночасно подивилися на нього.
— Максиме, дай телефон.
— Навіщо?
— Дай.
Богдан швидко набрав якийсь номер, дочекався дзвінка й повернув телефон другові.
У сумочці Софії завібрував мобільний.
Вона дістала його й усміхнулася.
— Тепер у вас є номери одне одного, — задоволено сказав Богдан.
— Богдане! — одночасно вигукнули вони.
Усі навколо розсміялися.
— Що? Я нічого такого не зробив. Просто раптом комусь знадобиться порада чи допомога.
Софія похитала головою.
— Ти зовсім не змінився.
— Зате тепер я спокійний.
Максим подивився на Софію.
— Якщо ви не проти... Можливо, колись вип'ємо кави?
Вона на кілька секунд замислилася.
Десять років різниці.
Вона була впевнена, що такий чоловік, як Максим, легко знайде молодшу жінку. А вона вже давно поставила хрест на особистому житті.
Та дивлячись у його щирі очі, чомусь не змогла сказати «ні».
— Одну каву... можу вам пообіцяти.
Максим усміхнувся.
— Домовилися.
Вони попрощалися.
Софія сіла за кермо й повільно виїхала з подвір'я ресторану.
Максим ще довго дивився вслід автомобілю.
Він не знав, чи ця зустріч матиме продовження.
Але вперше за багато років йому захотілося чекати дзвінка.