1

Я кохав Аріну вже рік і три місяці. Якщо бути точним. З того дня, як вона зайшла в учительську з мокрим від дощу волоссям і сказала: «Я знову забула парасольку».

Усміхнувся, адже вона була така мила в цей момент. І з того моменту почав рахувати дні, коли можна буде сказати їй щось більше, ніж «привіт» і «до побачення».

Але не сказав. Бо останній раз, коли я наважився сказати жінці «я тебе кохаю», вона відповіла: «Арсене, ти гарний друг. І завжди ним залишайся». Тоді я втратив не тільки її — я втратив віру, що можу бути кимось більшим, ніж «гарним другом».

Аріна була вчителькою малювання. Вона щиро ставилася до кожного учня і до кожного малюнка — навіть до тих, у яких інші бачили лише безладні плями. Саме тому вона була людиною, з якою я не мав права ризикувати.

Того дня був День закоханих. І я відчував: якщо знову промовчу, то зраджу не її — себе.

План у мене, звісно, був. У мене завжди був план. Щоправда, зазвичай він закінчувався на пункті «підійти» і ламався десь між «привіт» і «як справи».

Я репетирував це зізнання в голові стільки разів, що міг би читати його з пам’яті навіть о третій ночі. У різних версіях. Де я був спокійним і впевненим, або іронічним і чарівним. Чи взагалі раптово дуже сміливим. У реальності ж я зазвичай просто кивав і казав:

— Так, погода сьогодні… нормальна.

Аріна з’явилася в коридорі рівно о дев’ятій. Як завжди — трохи поспіхом, на ходу заправляючи волосся за вухо. У червоній блузці. І, як на зло, я цього ранку теж був у червоній сорочці. Невже це знак? Чи просто збіг, якому я надавав забагато значення.

— Привіт, — сказала вона й усміхнулася.

І все. Усі мої заготовлені слова чемно вийшли з голови й зачинили за собою двері.

— Привіт, — відповів я. Дуже інформативно. Дуже сміливо. Оскар мені в руки.

Аріна щось розповідала — про листівки, які зранку роздавали біля входу, про чиїсь квіти, про те, як дивно виглядала школа в цей день. Я слухав уважно. Точніше, я слухав її голос і думав про те, що це був той самий момент. Зараз або ніколи.

У кишені куртки лежала валентинка. Маленька, трохи зім’ята, з написом, який я переписував тричі, бо слово «кохаю» щоразу виглядало надто серйозно.

Я стиснув пальці. Того дня я мав перестати бути мовчазним героєм власної історії.

Глибоко вдихнув. Збирався сказати все.

— Аріно… — почав я, і на мить здалося, що все йшло за планом.

Але саме тоді в коридор увірвалася Мілена — викладачка фізики і, очевидно, головна порушниця мого ідеального моменту.

— …о, — сказала Мілена, з’явившись між нами так раптово, ніби її викликали силою моїх нерішучих думок. — А чого це ви тут стоїте, як два електрони на одній орбіті?

Я автоматично зробив крок убік. Аріна — теж. Синхронно. Ніби ми це відпрацьовували.

— Доброго ранку, — сказала Аріна чемно.

— Доброго, — привіталася фізичка.

Мілена примружилася.

— До речі, про ранок, — додала вона. — Він у мене почався з сюрпризу.

Аріна усміхнулася.

— Як цікаво.

Фізичка нахилилася ближче, ніби збиралася поділитися державною таємницею.

— Уявіть: заходжу в кабінет — а на столі три валентинки. Без підпису.

Я відчув, як у кишені штанів неприємно «нагадала про себе» моя.

— Три? — перепитала Аріна з легким здивуванням. — Оце так.

— І що найцікавіше — почерк майже однаковий. Тож я вже думала, що це могла бути одна й та ж людина.

Вона перевела погляд на мене. Дуже повільно.

— Арсене, — Мілена всміхнулася з удаваною невинністю, — ти сьогодні зранку якийсь надто задумливий. Зізнавайся, це ж твої валентинки?

— А чому одразу я? Хіба я тут єдиний чоловік-вчитель? Може, це фізкультурник.

Аріна глянула на мене уважно. Так, як дивилася, коли відчувала брехню. І я подумав: а що, як вона вже отримала свою валентинку? Від когось сміливішого. Хто не мовчить рік.

— Ну що ж, — Мілена випрямилася, — якщо таємний шанувальник не зізнається, залишимо це загадкою. Хоча, — вона посміхнулася, — мені навіть подобалася думка, що хтось у нашому колективі здатен на таку романтику.

Жінка пішла, залишивши після себе запах кави й легке відчуття катастрофи.

Ми з Аріною ще кілька секунд стояли мовчки.

— Це не ти, — раптом сказала вона.

Я здригнувся.

— Що?

— Валентинки, — уточнила Аріна.

— Не я, — сказав я.

Вона  кивнула, ніби підтверджуючи власну думку, і на мить відвела погляд у бік вікна.

— Просто… — сказала Аріна не одразу.

— Ти б так не зробив.

Це прозвучало тихо, майже буденно. Але в цій фразі було більше, ніж у будь-якому допиті.