Глава 6

- Вона дала добро, - посміхнулася Марішка феніксу, відключивши телефон.

Розмова була короткою, тільки факти, але завдяки тому, що терпіння – не Майїна чеснота, їм дозволили грати брудно. Тим не менш, далеко не всі місцеві вампіри були для неї близькими, деякі з них відкидали зв'язок, створений Енією і хоча не шкодили безпосередньо Голові клану, але і любов'ю до неї не палали. Та й охаміли вампіри цього міста останні кілька років. Тож не гріх було трохи й шереху навести.

- Ну, тоді в бій, - підморгнув Чаар, зателефонувавши до головного вампірського будинку міста.

Це був великий маєток на три поверхи, огороджений високим парканом, де жили щонайменше десять вампірів. Дороге оздоблення, площа, над якою попрацював не один ландшафтний дизайнер, відмінна сигналізація, - все це кричало про владу та гроші.

Гості посміхнулися в камеру біля воріт, показуючи ікла – сучасний спосіб вітатись, і попрямували до маєтку, як тільки їм відчинили.

- Чим можу допомогти, панове? – ввічливо промовив чоловік-серв похилого віку. Він був одягнений у форму дворецького і тримався прямо, ніби з'їв власну палицю.

- Ми хотіли б поговорити з ватажком Дому і були б раді, якби ви впустили нас, - наполегливо відповіла дворецькому вампірша, використовуючи навіювання.

- Звичайно, звичайно, - заметушився чоловік, проводжаючи їх у розкішну вітальню, і відправився за господарем. Вже давно Марішка не зустрічала такої вишколеної постави та манер, наче з минулого. Спогади наринули, витягуючи картинки, де вона з Ігорем танцювали на балах, сміючись і радіючи кожному дню, проведеному один з одним.

- Чим зобов'язаний такій приємній зустрічі? – буркітливо пробурмотів вампір, ледве стримуючи роздратування. Високий, худорлявий чоловік, непримітної зовнішності, але з дуже чарівною усмішкою справжнього аристократа, галантно поцілував вампірші руку. Тепер стало зрозуміло, звідки у дворецького це аристократичне дресирування – його господар свого часу, певне, був титулованою особою. – А ви, якщо мені не зраджує пам'ять, Марішка, вампір, що колись отримала пост старійшини нашого клану… І відмовилася від посади.

- Ви маєте рацію, - кивнула жінка у відповідь, начепивши свою чергову посмішку і готуючись до шпильок, що неодмінно йшли після знайомства.

Але на її величезний подив, цього не трапилося. Вампір усміхнувся й кивнув феніксові.

- А ваш супутник, мабуть... фенікс?

- Чаар, - кивнув чоловік у відповідь

- Радий знайомству. Дозвольте представитися: Лівін, ватажок цього Дому вампірів. Може, сядемо? Чомусь мені здається, розмова буде цікавою.

- Дякую, що приділили нам час. Не зволікатиму, тому скажу: ми тут за розпорядженням Глави клану, – перейшла до справи Марішка, використовуючи навіювання і спостерігаючи, як напружився Лівін. - Як ви вже, мабуть, чули, з команди Томаша втекли і вчинили вбивства, троє вампірів. Одного ми схопили. Крім того, напередодні вранці знайдено тіло вбитої вампіром дівчини-фенікса на ім'я Арна. Варто відзначити, вона була досить сильною безсмертною, яку, як я вважаю, не могли б убити два молоді вампіри. Більше того, вбивця був її близьким знайомим. Мені потрібно знати, чи не маєте ви будь-якої інформації про її можливого супутника?

- Арна, - кивнув Лівін, насупившись. – Ми не раз із нею спілкувалися. Не друзі, але добрі знайомі. Вона часто була в барі Ліра, та й багато вампірів цікавилися нею. Але ніхто з членів мого будинку не мав до неї ні ніжних, ні дружніх почуттів – ми не зв'язуємося з іншими… видами.

Трохи зневажливе ставлення Лівіна змусило фенікса напружитися.

- Чому ж? Невже боїтеся? - хмикнув він у відповідь.

- Намагаємося вчитися на ваших помилках, - парирував Лівін, натякаючи на недавні війни, викликані запальним характером народу феніксів.

- Що вам відомо про вампірів, які втекли?

- Вони погано ховаються.

- Он як. І де вони?

- Раніше ховалися у Дерека, брата Томаша та ватажка їхнього Дому.

- А зараз?

- Точно не скажу, Томаш зрозумів, що не врятує їх і дав піти. Вони були друзями, він їхній творець.

- Коли вони пішли?

- Перед вашим приїздом.

- Де вони тепер можуть бути?

- Та хто ж знає? Хоча, Дерек знає напевно.

- Тепер зрозуміло, чому вони не голодують. Що ж, у такому разі, давайте начистоту. Мені потрібна ваша допомога та ваші люди. Я більше не маю наміру чекати, поки мене знову обведуть навколо пальця. Якщо ви допоможете виявити вбивцю фенікса, будете дуже щедро винагородженні.

- А якщо ні? – насупився чоловік у відповідь.

- Лівіне, мені доведеться покарати когось за смерть фенікса. Нам дуже пощастило, що її вигнали з клану, інакше смертей було б набагато більше. І якщо я не знайду вбивцю, постраждають невинні.

- Чому мені довіряють?

- Тому, що я використала навіювання на вас і знаю точно, що ви кажете правду.

Вампір насупився, показавши кінчики ікла від роздратування.

- Безглуздо злитися. Я ж не вбивати прийшла.

- Я не йду проти своїх.

- Покривати вбивство – хіба не шкодити своїм?

Він мовчав. Чи прораховував подальші дії?

- Якщо я не впораюся і сюди прибуде Майя, все стане набагато простіше. Вона поглине всіх. Без розбору. Ваш Дім у тому числі.

- Вона не може просто вбити нас.

- Ти ж знаєш, я не брешу, - зітхнула Марішка, перейшовши на "ти".

- Я хочу пост володаря міста. І захист мого дому від Майї. Я знаю, ви – друзі, – задерши підборіддя, заявив Лівін.

Марішка широко посміхнулася, розуміючи, що його прохання не таке велике.

- Домовилися. Дізнайся все, що зможеш. Де вампіри, хто вбив фенікса. Лише тихо, про це не повинні знати. Ми з Чааром обійдемо решту будинків, познайомимося з ватажками, розповімо про те, що сталося, і попросимо допомоги, коротше кажучи, суцільні формальності. Це будуть візити ввічливості для відводу очей, не більше.

- Гаразд, мої люди надійні, ми постараємося, - кивнув вампір, замислившись. - Я міг отримати більше, чи не так?