Глава 1

- Не розумію, навіщо Майя надіслала тебе, Марішко?! - роздратовано промовив Томаш, начальник одного з підрозділів, який відповідав за охорону міста.

- Три вбивства – досить вагома причина почати турбуватися і сумніватися у ваших можливостях захистити городян, - не дбаючи про почуття вампіра, відповіла вампірша.

- Ми й самі могли б упоратися, - рикнув Томаш, емоційно змахнувши рукою.

- Чотири тижні – три трупи. У вас було достатньо часу, - холодно відповіла жінка, спостерігаючи злість, що спалахнула в очах вампіра. А ось це їй не потрібно. І зазирнувши у вічі чоловіка, використала дар переконання, її вроджений талант. - Заспокой свій запал і займися справою.

Роздратування Томаша повільно випарувалося і, кивнувши, вампір вирушив патрулювати парк.

Марішка сиділа на лавці перед маленьким озером і насолоджувалася звуками шуму листви, поки вітерець пестив її шкіру. Яка ж прекрасна ніч. Це була одна з небагатьох насолод, доступна їй тепер. Жінка перестала щось відчувати вже давно. Тридцять чотири роки минуло відтоді, як сенс життя, та й усе її життя назавжди зикли разом із коханою людиною.

Смерть давно здається безцінним подарунком, бо життя без почуттів – не життя зовсім. Але, на жаль, Марішка надто слабка, щоб самій змінити свою долю. Саме тому вона виконувала подібні завдання – знищувала божевільних вампірів, що відкололися від клану, істот, які порушували закон і порядок.

«Тобі пора розвіятися. Досить нудьгувати!» - бурчала Майя щоразу, коли Марішка знову заглиблювалась у своє горе і відправляла її на чергове завдання. Спроби Майї відвернути її трохи допомагали, хоча останнім часом Марішка просила лише про одне – закінчити її страждання. На що напівкровка сердилася і влаштовувала справжні істерики. З часів великого перевороту вона стала ще обережнішою, недовірливішою і цінила кожного безсмертного, дружбу чи підтримку якого встигла здобути.

Це було її чергове завдання – троє вампірів, що нападали на мешканців міста, загрожували викриттям світові людей таємницю існування безсмертних. Її же обов'язком було простежити, щоб цю трійцю, по можливості, схопили живими. Але не для того, щоб виправити чи ув'язнити – вони мали стати жертвами Майї. «Ті, хто порушив закон – будуть покарані, ті, хто двічі порушили – страчені. А якщо вони помруть, то чого даремно пропадати їх силам, хай хоча б мені послужать», – сказала Майя через деякий час після Великої битви безсмертних. Тепер вона не пропускала жодної можливості поласувати енергією – дуже боялася повторення історії, коли банально виснажила себе.

І тепер прохолоджуючись у парку, найчастішому місці нападів, Марішка поглядала на вампірів, що чергували разом з нею. Добре навчені хлопці, чиїм завданням була охорона міста, де колись вона жила з єдиною коханою людиною. Вони часто поверталися сюди і насолоджувалися тихою та незайманою красою. Думки про те, що зграя безмозких вбивць тупцюють цю землю, змушувала відчувати роздратування... так, роздратування... єдине почуття, яке все ще знайоме вампірші.

Спогади налинули нестримним потоком, коли Марішка прибула сюди. Здавалося, ніби саме вони – її власна вишукана отрута, що день за днем робила жінку все більш безпорадною.

Марішці хотілося вити і кричати, щоб крізь час він почув.

Бо вона чекала на нього… Тут… Не важливо, як довго…

Але все даремно…надія тільки руйнувала… це наче чіплятися за повітря чи намагатись обійняти власну тінь.

- Марішко, один з вампірів щойно увійшов у парк із східного боку, - доповів Томаш, кивнувши слідувати за ним.

- Зупинися, - кинула вампіру, який застиг у нерозумінні. - Скажи своїм людям, нехай триматися від нього подалі.

- Але ж він піде! - обурився Томаш, починаючи дратувати.

- Виконуй, - гаркнула вампіру, якого вже хотілося придушити.

Томаш зник у листві дерев. А Марішка вдихнула, намагаючись відчути напрямок вітру. Наче на замовлення, всі запахи відносило на схід. Тож, не гаючи часу, вона дістала з кишені заздалегідь заготовлений флакончик із людською кров'ю. Відкоркувавши і забруднивши лавочку, пролила трохи собі на руки, щоб перебити свій власний запах. Спираючись на лікті, завмерла у скрюченій позі, імітуючи нездоровий стан.

Запах крові поширювався досить швидко і вампір не забарився. Повільними впевненими рухами, кровосос прямував їй назустріч, будучи надто безтурботним від одурманюючого аромату.

Марішка повела плечима, зображуючи плач і прикриваючись руками. Їй не хотілося ганятися за ним по всьому місту, тож краще почекати, коли він сам підійде ближче.

Вампір і справді заковтнув наживку, наблизившись впритул, і тихо прошипівши:

- Бідолашна дівчинко, ви поранилися! Яка невдача! Вам напевно боляче. Давайте допоможу.

- Дякую, - кивнула Марішка, коли він простяг руку.

Наступної секунди її пальці обвилися навколо його зап'ясть. Якщо чоловік і збирався піти, то тепер лише без руки.

- Що за... - смикнувся вампір здивовано, поки до нього не дійшов сенс того, що відбувається. Рвонувши назад у спробі вирватися… ох це виявилося найменш результативною спробою звільнитися. Він був надто молодий і слабкий, навіть як безсмертний, не зважаючи на його дієту.

Марішка не стала грати з дурним ікластиком, рвонувши його за руку і скрутивши мало не в бублика. Їй не хотілося криків і боротьби, тож, затиснувши йому рота, легенько вдарила по хребту трохи нижче шиї. Пролунав тихий хрускіт, і тіло вампіра розслабилося. Тепер він був паралізований, а якщо й відновиться, це буде зовсім не скоро, хоча вони обоє знали, що стільки часу в нього вже не буде.

- Закрийте його в камері з охороною, краще прикуйте - не люблю сюрпризи, - зітхнула вампірша, кинувши тіло Томашу.

- Буде зроблено, - кивнув вампір, схопивши бранця.

- І допитайте його про лігво та місцезнаходження решти двох. Це ж ви можете зробити без мене?

- Так, - крізь зуби, ображено і вражено, процідив Томаш, попрямувавши виконувати наказ. – Мої хлопці приберуть тут усе.