Розділ 26

- Мамо, ти чого посуд б'єш? - спокійно відповідає Назар та не чекаючи на відповідь схиляєтся, щоб зібрати уламки від тарілки, що розбилась на друзки. В цей час Олег Іванович зазирає до кухні, але нічого не каже лише оцінює ситуацію.

- Назаре, що з твоїм обличчям? - не відводячи погляд від спини Назара питає мама.

- Мам, кажу один раз і ми більше цю тему не підіймаємо. Вчора невдало сходили до річки, як бачиш руки та ноги цілі, Поля не постраждала, а все інше загоїться до весілля - викидає в сміття все, що вдалось зібрати. Боже, як мені зараз соромно. Я відчуваю провину, що це трапилось з Назаром.

- До якого весілля? - Інна Володимирівна дивиться на мої руки, чи нема там каблучки.

- Інна, ти чого така бліда? - реагує Олег Іванович - весілля це ж добре. Ти краще згадай скільки раз Назар ламав руку, чи приносив додому синці на обличчі поки був хлопчиськом, а зараз це вже не страшно. Назаре, ти захищав честь Полі? - запитує Олег Іванович.

- Так, тату - коротко відповідає та підходить до мене, щоб обійняти, бо я впевнена, що я зараз така сама бліда, як мама Назара. 

- Інно, тобі варто пишатись, що ми виховали гідного чоловіка. Молодець, сину - тисне руку Назару. Після слів батька Назара на обличчі Інни Володимирівни з'являється ледь помітна посмішка. Я впевнена, що це Олег Іванович так подіяв на маму Назара.

- Поліно, все добре? - Інна Володимирівна переводить на мене погляд.

- Так, давайте я Вам допоможу зі сніданком - Назар стискає мою руку, щоб я не хвилювалась. А я готова крізь землю провалитись.

- Ось тримай, доню - передає мені миску зі свіжим салатом - приправ його, будь ласка, а потім допоможиш мені із начинкою для вівчарського пирога?

- Так, звісно - ретельно перемішуючи салат відволікаюсь від думок та відчуваю, як приходить спокій. - Інно Володимирівно, як вчора провели час із батьками?

- Ой, чудово - Інна Володимирівна розповідає про теплу зустріч з моїми батьками, про те як згадували, коли самі були юними. Прийшли вони виявляється після опівночі, бо ніяк не могли розпрощатися. Це ми же дізнаємось із Назаром під час сніданку. Інна Володимирівна хоч більше жодного слова не каже Назару про його синці, але я бачу яким співчутливим поглядом дивиться на обличчя Назара. Не один день треба буде, щоб всі ці синці зійшли з його обличчя. А нам сьогодні повертатись додому і завтра вирушати на роботу.

Після обіду, коли всі наші речі вже спаковані і складені в автомобіль, ми ще п'ємо каву із тортиком, бо мама Назара вмовила  ще трішки затриматись. З її аргументом важко сперечатись, бо вона рідко бачить єдиного сина, а тут ще й така чудова новина, син із дівчиною познайомив. Трішки затримаємось нікуди Київ не втече, а от посмішка мами Назара вартує цього часу.

- Поліно, твоя кава - підходить батько Назара поки я насолоджуюсь краєвидом садка.

- Дякую - горнятко тримаю обережно, щоб не розлити.

- Дякую, що завітали в гості. - каже Олег Іванович.

- Це треба Назару дякувати, це була його ідея, а я відтягувала цей момент - чесно зізнаюсь.

- Хм - про щось думає, чіпає рукою підборіддя, як іноді робить Назар. Схожіть батька та сина очевидна - Чому відтягувала? Маєш сумніви щодо серйозності ваших стосунків? - до таких запитань від батька Назара я не була готова, але і відступати нікуди. 

- Ні, не маю. Я кохаю вашого сина - Беру паузу, щоб зібратись з думками - Я ...Ми ще в школі спілкувались, але потім перестали і я хвилювалась, як мої батьки та ви сприймете новину, що ми разом - Не знаю, чи вдалось мені пояснити істинну причину моїх хвилювань.

- Поліно, я знаю за дев'ятий клас і за поведінку свого сина. Я тоді його попереджав, але хіба підліток слухає своїх батьків, які ні чорта не тямлять у його житті - остання фраза викликає посмішку.

- Це Назар так казав?

- Так, щоразу, коли я хотів з ним поговорити. Дякую, що дала моєму сину другий шанс - зі вдячністю дивиться в мої очі.

- Угу - гублюсь, бо не знаю, що на це відповісти. Це дуже щемливий момент для мене.

- Поліно, ми завжди будемо раді бачити тебе в нашому будинку. Сподіваюсь, моєму сину вистачить мізків, щоб не відпустити тебе, а прожити довге та щасливе життя. Нарешті, поруч з тобою я бачу, що мій син щасливий - я ще більше розчулююсь від слів Олега Івановича.

- Дякую, можна я вас обійму? - піддаюсь імпульсу, бо по-іншому не знаю як висловити вдячність за слова, що були сказані.

- Звісно, доню.

- Полю, ти де, нам вже потрібно їхати? - чую голос Назара, що лунає майже поруч.

- Не може ні хвилини без тебе - каже Олег Іванович та розтискає наші обійми.

- Я теж - усміхаючись відповідаю Олегу Івановичу.

- А що ви тут робите? - Назар оцінює ситуацію так само, як сьогодні вранці робив Олег Іванович, знову помічаю, як вони схожі - Все добре? - обіймає мене за талію.

- Так, говорили з Олегом Івановичем. Будемо їхати?

- Так, вже час вирушати. Точно все добре? - це вже питання адресується батьку. Даремно Назар хвилюється в нього чудові батьки.

- Так, сину. Бережи Поліну і не змушуй її зайвий раз нервувати - з цими словами Олег Іваноич залишає нас наодинці в садку.

- Про що говорили? - запитує Назар поправляючи моє волосся.

- Про життя. В тебе чудові батьки - цілую Назара коротким поцілунком.

Ще раз прощаємось з батьками біля тину, заїжджаємо на півгодини до моїх батьків попрощатись та вирушаємо додому із повним багажником городини та їжі. На тиждень точно вистачить. Мої батьки довго ще будуть оговтуватись від синців на обличчі Назара. Назар розповідає те саме, що і своїм батькам після чого сідаємо в авто та вирушаємо до Києва. Деякий час мовчимо в салоні грає музика, Назар однією рукою кермує, а іншою тримає мене за руку. Я щаслива. Мені постійно хочеться посміхатись.

Прокидаюсь від незрозумілого шуму, виявляється я заснула, а Назар дбайливо опустив моє сидіння та вкрив мене ковдрою. Коли розплющую очі вже розумію, що за шум. Ми майже вдома, так звучить столиця. Нема місця тиші тут завжди вирує життя.