Розділ 22

Коли всі приготування завершені і ми вже сіли за стіл обідати моє хвилювання стало меншим. Я боялась невідомості, а зараз, коли бачу, що батьки та Назар чудово поладнали можу видихнути і з'їсти вареників, що приготувала мама. Зранку майже не снідала через хвилювання і відчуваю шалений голод.

- Ну, розповідайте, як ви знову зустрілись. Київ велике місто, а якщо мені не зраджує пам'ять, то Олег казав, що ти в штатах живеш? - через деякий час запитує тато. Здається почалась розмова, якої я остерігалась. 

- Так, я певний час навчався та жив в штатах. Вже рік як повернувся в Україну та оселився в столиці потім зустрів Поліну. Випадково зайшов в кав'ярню, де вона працювала. Чесно, зізнаюсь Поліна була не дуже щаслива мене побачити - відповідає Назар дивлячись в очі то батькам, то в мої. В очах Назар я бачу спокій та впевненість.

- Доню, чому не рада була зустріти однокласника? - реагує батько на слова Назара і от, що мені зараз сказати?

- Я ображав Поліну в школі останній рік - зізнається Назар, напевно вирішив одразу все прояснити, але мені від цього не легше - Я не знаю, чи вдасться мені достатньо зробити, щоб Поліна забула ці спогади та пробачила мені мої піділткові витівки. Я зроблю все, щоб Поліна була щаслива. Мені дуже подобається ваша донька і я б хотів, щоб ми все з'ясували одразу, готовий відповісти на всі ваші запитання - від відповіді Назара стає бентежно. Виявляється він готувався до розмови з батьками.

- Доню, а ти чому мовчиш? - запитує мама, напевно бачить мій розгублений стан.

- Бо, дуже хвилююсь. Я не тримаю образи на Назара, це було, коли ми були підлітками і зараз я краще розумію, чому Назар тоді так чинив, але це між нами. Мамо, тато, я закохана і я хочу щоб ми жили щасливим теперішнім, а не озирались на минуле  - Назар стискає мою ногу рукою, ніби намагається передати свою силу мені.

- Полю, ми цілий рік бачили, як ти страждаєш і мовчиш. Невже ти думаєш, ми не розуміли твоє бажання поїхати з містечка? Ти тікала, а зараз ти хочеш, щоб ми просто ігнорували це? Якщо Назар вже тут, то хай пояснить, а раптом все повториться знову? Я не хочу, щоб моя донька страждала - суворо каже мама, ось цього я і боялась. Назар відпиває трішки алкоголю та збирається з думками, щоб відповісти, але питання було до мене, тому вирішую розказати правду.

- Я вас дуже люблю і розумію, чому ви хвилюєтесь. Я не підозрювала, що ви все знаєте - від цих слів мої батьки одночасно оборюються - Почекайте, дайте сказати. Ми тоді були дітьми і дехто допоміг, щоб ми не були разом. Зараз все інакше, в нас нема таємниць, ми чесні один з одним, а найголовніше, ми скористались шансом, що дала нам доля і зараз я вже не уявляю свого життя без Назара - відповідаю на одному подиху.

- Доню, ти зрозумій, ми не проти ваших стосунків, ми не хочемо, щоб все повторилось - каже мама.

- Не повториться - зі впевненістю каже Назар. Йому неприємна ця розмова, але він гідно тримається. 

- От і чудово, Віро, краще ріж уже свій малиновий пиріг - змінює атмосферу за столом тато за що я йому дуже вдячна. Мама розрізає свій фірмовий пиріг і ставить кожному на тарілку - Я так розумію, ви з ночівлею, в нас залишитесь? - питає тато.

- Ще не знаємо, ми ще до моїх батьків йдемо в гості ввечері, а після обіду можу вам допомогти по господарству - каже Назар.

- То може, хай Олег та Інна до нас приходять, посидимо поговоримо? - запитує тато - Та і доня в нас більше часу проводе, бо давно ми не бачились. Скучили.

- Ні. Ми спершу до батьків Назара завітаємо, а потім можна і разом зібратись - відповідаю батькам. 

Більше тема дитинства не підіймалась за столом, батьки розповідали про своє господарство, тато про роботу. Я розповіла, що працюю в компанії Назара, але промовчала, що ми майже живемо разом. Після смачного обіду все прибираємо зі столу, Нараз переодягається і йде допомагати татові зрізати дерево, що от-от має впасти і пошкодити літню кухню. А я допомагаю мамі зібрати урожай ягід. Мама дбайливо пакує нам у місто декілька контейнерів.

Коли приходить час їхати до батьків Назара хвилювання повертається, але я роблю вигляд, що все добре. Назар йде в душ одразу після мене, а я одягаю сукню та чекаю на нього у своїй кімнаті.

- Все добре? - заходить до кімнати Назар уже одягнутий, а волосся ще вологе після душу. Красивий.

- Так, трішки хвилююсь - підіймаюсь з ліжка та підходжу до Назара, щоб обійняти.

- Киць, заспокойся, я поруч. Наше знайомство пройшло чудово, краще покажи мені свою кімнату. Я пам'ятаю період, коли я тільки і мріяв, щоб опинитися в твоїй кімнаті - підіймає мою сукню.

- Назаре, нам зараз до твоїх батьків йти, а ти що задумав? - зупиняю його руки - Тут нема що показувати, кімната, як кімната - розводжу руками навкруги. Тут залишилось майже все як і було зі школи. 

- А ось це що таке? - підходить до полиці, де книги та бере до рук сімейний фотоальбом.

- Це фотоальбом, хочеш глянути? - мені нема чого хвилюватись, я обожнювала своє дитинство.

- Так - веде мене до ліжка, сам лягає і мене тягне до себе, байдуже, що сукня може помнятись - Мало місця - ми ледь поміщаємось на моєму ліжку. 

Назар дивиться фото, посміхається, розглядає, іноді просить прокоментувати, де це я, або хто поруч. Мені дуже приємно, що йому все цікаво дізнатись про мене. Це багато про що каже. Коли Назар перевертає останню сторінку, там виявляється конверт, він розкриває його, а до мене приходить усвідомлення, що там.

- Віддай - майже кричу та хочу забрати його з рук Назара, але де там він спритніший.

- Киць, а що там? - цікавість Назар зашкалює, його рука з конвертом опиняється за спиною, а я вилізаю на Назара в надії забрати те, що не варто нікому бачити.

- Назаре, віддай, будь ласка - прошу його.

- Ні, поки ти не скажеш, що там? Пам'ятаєш жодних секретів? - підморгує мені.

- Пам'ятаю. Це лист, який я собі писала в майбутнє. Віддай, будь ласка, мені ніяково.