Розділ 13

 - Зупинитись - як мені важко даються ці слова. Я дуже хочу продовження, але це все тільки ускладнить. Я не хочу знову проживати біль, як було це тоді - Будь ласка - він зупиняється, забирає руки. Я підіймаюсь та відходжу на безпечну дистанцію. Поправляю сукню, в цей момент здається, що сукня занадто відкрита.

- Полю, я нічого не забув, ти мені подобаєшся - Назар ось так просто говорить про свої почуття  - Я відчуваю, що і ти нічого не забула. Чому ти опираєшся почуттям? - підіймається, щоб підійти, але я зупиняю його. Мені легше розмовляти, коли між нами є відстань.

- Не треба Назаре. Це тільки все ускладнить. Я боюсь, що буде знову боляче. Я не витримаю - хочу, щоб він зрозумів мене.

- Полю, пробач мене. Що мені зробити, щоб ти повірила мені? Я дуже шкодую, що тоді не поговорив з тобою. Що піддався гніву та не послухав своє серце. Зараз все буде по-іншому - я мріяла почути ці слова, а зараз  боюсь наважитись. Боюсь знову втратити своє теперішнє життя.

- Мені важко наважитись, Назаре - опускаю очі на свої стиснуті руки, а Назар вмить долає відстань та обіймає мене. Як мені добре, коли він поруч.

- Як би ти тільки знала, як мені складно стримуватись поруч із тобою. Я хочу тебе обіймати, поцілувати, бути поруч, але мушу триматись на відстані. Дай нам шанс, ти не пошкодуєш - ніжно тримає руками моє обличчя - Обіцяю - залишає ледь відчутний поцілунок на вустах.

- Чому ти зараз не з Хлої, я бачила, що ти їй сподобався і вона дуже вродилива жінка? - задаю питання, що мучить мене.

- Вродлива жінка зараз поруч зі мною - із чарівною посмішкою каже Назар - Полю, бо не вона позбавляє мене розуму лише однією своєю пристністю - червонію від його слів, а він пильно дивиться мені в очі. 

- Я не знаю, що тобі відповісти - обіймаю у відповідь Назара, проводжу рукою по його спині. Всі мої кордони руйнуються, коли я в обіймах Назара.

- Полю, я звісно хочу, щоб ти зараз поцілувала мене і сказала, що тільки я тобі потрібний - усміхаюсь від його слів та притуляюсь щокою до його плеча. Поки це все на що я готова наважитись - Але, я не буду тебе підганяти. Прошу дай мені шанс.

- Добре - кажу ледь чутно.

- Мені не почулось? Ти не пошкодуєш - цілує мене у скроню, деякий час ще так стоїмо в обіймах один одного.

- Мені потрібно додому - розтискаю обійми, а він гучно зітхає.

- Ходімо я тебе підвезу - не бачу сенсу відмовлятись. Вимикаю ноутбук, забираю речі та спускаюсь разом із Назаром. Він пропонує взяти його за руку, але я відмовляюсь. Не хочу, щоб ходили плітки і щоб нас бачили разом. Він засмучується, але приймає мій вибір.

Виходимо на парковку і бачу знайому автівку. Згадую, як я вперше побачила її  в своєму дворі. Ніби це було нещодавно, а скільки вже між нами змінилось. Назар допомгає мені сісти в авто після чого тисне на газ. 

- В якій країні ти навчався? - сідаю до нього напівобертом. Згадую його слова перед зустріччю. Зараз як ніколи хочеться дізнатися як він жив поки ми не бачились.

- В Сполучених штатах, мене батьки після дев'ятого класу відправили за обміном спершу,  а потім я залишився там. Поступив в університет, зустрів друзів.

- Ось чому ти так ідеально знаєш англійську - констатую факт, бо чула як він розмовляв - Чому вирішив повернутись?

- Дякую, це важко пояснити. Якщо коротко, не моя країна, було постійне бажання повернутись додому. Для відпочинку, розваг та можливостей  - так, але не для життя. Мій дім це Україна. А ти була закордном? - періодично дивиться на мене, коли це дозволяє дорога.

- Не була, я після школи переїхала до Києва, поступила в університет, по закінченню пішла працювати в кав'ярню - розповідаю про себе.

- Пропоную якось влаштувати поїзду до штатів, покажу тобі свої улюблені місця - звертає на мене погляд, а я сиджу шокована - Що? - запитує буденно, ніби він запропонував не подорож, а канапкою пригостив.

- Це ти дуже поспішаєш - промовляю.

- Зрозумів - бере мене за руку. Чомусь мені здається, що він не полишив цю ідею - Ти часто їздиш до батьків?

- Треба було частіше, але складно поєднувати дорогу та роботу. Іноді після роботи в кав'ярні хотілось лише лежати нерухомо. А ти?

- Рідко. Вони частіше приїздять до мене. Пропоную наступний раз поїхати автомобілем, буде швидше - пропонує.

- Разом? - дивуюсь від його пропозиції.

- Так, а чому так дивуєшся?

- Ну бо, ти дуже поспішаєш - наважуюсь сказати правду.

- Зупиняй мене, бо я шалено хочу, щоб ти була поруч і була моєю - хоче поцілувати мене, але йому сигналять, щоб він рухався, бо вже зеленний колір світлофору.

- Назаре, я не маю відповіді. Ще вчора я тримала дистанцію, а сьогодні ми майже поцілувались.

- Мене не влаштовує слово майже. Але я готовий чекати скільки тобі потрібно - усміхається своєю чарівною посмішкою.

- Угу. Приїхали - бачу свій двір, виходжу з авто, Назар проводить мене до під'їзду.

- Запросиш на каву? - запитує.

- Вже пізно - відповідаю. Я не готова, мені потрібний час, щоб про все поміркувати. Чи правильно я прийняла рішення.

- Зрозумів, я завтра за тобою заїду.

- Не треба. Назаре, не хочу, щоб хтось знав про наші - не наважуюсь сказати стосунки, бо про це дуже рано ще говорити - про те, що ми знайомі - бачу, як йому це не подобається.

- Чому?

- Бо це неправильно - не знаходжу іншого аргументу.

- Полю, в мене в компанії нема заборони на стосунки на роботі. Я не буду приховувати, що ти мені подобаєшся і що в нас стосунки - безапеляційно промовляє - Чи ти мене соромишся? 

- Не соромлюсь. Прошу, дай мені час - хочу все обдумати. Сама обіймаю та залишаю поцілунок на його колючій щоці - Дякую, що підвіз. До завтра.

- Я чекатиму тебе тут - бачити розгубленого Назара ще те задоволення. Приємно усвідомлювати, що я так дію на нього. 

Назар як і обіцяв вже чекав мене зранку, коли я вийшла з під'їзду. Спершись на капот уважно дивиться на мене.