Розділ 9

- Добрий вечір. Люда, це Назар Мирошник - він нервує.

- Ой, привіт Назарчику - стає гидко від її голосу та такого пестливого звернення - Справа термінова, якщо чи так пізно телефонуєш.

- Дуже, Люда пам'ятаєш в школі ти мені розповідала про спір між тобою та Поліною - одразу переходить до справи.

- Пам'ятаю, а що це ти раптом згадав? Може давай завтра зустрінемось, ти до батьків приїхав? - Назар не вмикав гучномовець, але я і так все чудово чую, бо на кухні панує тиша. Зі її слів роблю висновок, що вона нікуди не переїздила, а так і мешкає у містечку.

- Ні, не зустрінемось. Люда, скажи правду, ти придумала той спір? Поліна не робила цього? - складається враження ніби я не дихаю, коли чекаю на відповідь.

- Ти, що для чого це мені? Був спір, Поліна завжди підлою була - стискаю руки в кулаки, бо це цілковита брехня. Ми з нею не товаришували, але і ворогами ніколи не були. Але це тільки я так думала. Бачу, що Назар починаю сумніватись в її словах, бо її голос змінюється, з'являються нервові нотки.

- Люда, або ти зараз говориш правду, або я завтра все сам без тебе з'ясовую і повір, якщо виявиться, що ти брехала, то я тобі не заздрю. Краще сама зізнайся - тисне на неї. Ось цю сторону Назара я не впізнаю, він вміє бути жортоким, безкомпромісним, а його голос лякає. 

- Назаре, що ти починаєш. Ну було це десять років тому, я була малою, я збрехала тобі, але повір, вона так би вчинила з тобою. Я тебе вберегла - він більше її не слухає. Завершивши розмову жбурляє телефон на диван та мовчить. Але ця тиша зовсім не про спокій, а про ураган, що зараз вирує в його душі.

- Вибач - каже ледь чутно - Який я дурень. Я все зруйнував - говорить не підіймаючи голови. Мені від його вибач не легше. Я жила довгі роки, щоб забути, заховати свої почуття до Назара - Полю, ти мене чуєш? - до нього хтось телефонує, але він не реагує, дивиться на мене. 

- Чую. Назаре, ти мав в мене запитати, поговорити, а не повірити їй. Ти весь рік знущався з мене з моїх почуттів, а зараз що ти хочеш почути? - підіймаюсь, щоб випити склянку води.

- Пробач, я такий ідіот. Вона була переконлива в своїх словах, а ще з нею були дівчата, що теж чули вашу розмову - мені від його слів стає смішно і гірко одночасно.

- Назаре, ти себе чуєш? Це були всі докази? - він мовчить - Будь ласка, залиш мене.

- Полю, послухай мене - хоче обійняти мене, але я виставляю руки, що не підходив.

- Не хочу слухати. Коли я намагалась з тобою поговорити, ти що мені сказав? - йому нема що сказати у своє виправдання.

- Пробач, я хочу все виправати - як все легко в нього виходить.

- Що виправити? Ти вмієш поветати час назад?

- Давай без сарказму, а поговоримо як дві дорослі людини - бачу, що йому складно стримувати свої емоції.

- Говорити треба було раніше. Ти шукав зі мною зустрічі, щоб з'ясувати чому я так вчинила? - киває мені у відповідь - З'ясували ми інше, що я була чесною з тобою. Дякую тобі за допомогу, а зараз залиш, будь ласка, мою квартиру. Думаю мені більше нічого не загрожує - в мені говорить сильне почуття образи на нього на себе на Люду. 

- Я не залишу тебе. Я почув тебе, більше жодних розмов. Я ляжу на кухні на дивані, а завтра зранку ти мене більше не побачиш - каже впевнено.

- Добре - наостанок дивлюсь на Назара та йду до себе в кімнату. Намагаюсь заснути, але не можу, думки вирієм в моїй голові. Тепер Назар знає правду, а я знаю, які люди можуть бути підлими. Для чого це Люда зробила? Це наша остання з ним зустріч, я знаю, що якщо він сказав, то так і буде. Він більше не прийде в кав'ярню. Ти хіба цього хотіла, запитую в себе. Будь чесна із собою, ні я б хотіла, щоб момент, коли він мене обіймав не закінчувався.

Прокидаюсь зранку від будильника, згадую, що було вчора. Біжу на кухню, а там замість Назара букет польових квітів, дуже схожиш на тих, що він мені дарував літом і записка. Пробач. Витираю сльози. Тепер ти щаслива? Він пішов, а ти не радієш, а плачеш. Від цього стає ще більш дошкульніше та боляче.

На роботу йду без настрою, сьогодні Марина вихідна, тому працюю з новенькою дівчиною. Мені подобається, що ніхто не лізе в душу і що достатньо виконувати свою роботу, щоб ніхто не чіпав тебе. 

Через два тижні після нашої розмови з Назаром ми більше не бачились. Він виконав свою обіцянку. Чи хотіла я, щоб відчинились двері і зайшов Назар, так. Чи шкодую, що не послухала його, так. Вже нічого не змінити. Я зрозуміла свою помилку і свою почуття до Назара, коли вляглись емоції. Зникла образа та злість.

Марина знає все і коли вона побачила, як Стас заходить до кав'ярні, одразу накинулась на нього.

- Вам тут не раді, залиште кав'ярню, бо я викличу поліцію - це вперше я побачила Стаса після того вечора. Гидко дивитись на нього.

 - І що ти їм скажеш? Відійди, мені треба поговорити з Поліною - Марина не дає йому пройти.

- Вали звідси, вона не буде з тобою розмовляти. Після всього що ти зробив, ти маєш сидіти у в'язниці.

- І ти туди. Відійди, я скажу дещо і зникну з її життя. 

- Маринко, дякую. Я поговорю, хай каже, що хоче і йде собі - вмішуюсь, бо на нас уже почали звертати увагу відвідувачі.

- Впевнена? - Марині зовсім не подобається моє рішення. А я хочу, щоб він швидше пішов звідси. Він мені нічого не заподіє серед білого дня. Він тільки здатний ввечері, коли ніхто не допоможе. Знову стає погано, коли згадую той вечір.

- Так. Що ти хотів?

- Вийдемо? - виходжу на вулицю, але так, щоб нас бачила Марина, раптом що.

- Кажи - не дивлюсь на нього.

- Поліно, вибач мене за мою поведінку. Цього більше ніколи не трапиться. Я вчинив жахливо і готовий зробити все аби ти мене пробачила - це що розіграш? Це точно Стас.

- Стасе, найкраще, що ти можеш зробити, це більше ніколи не траплятись мені на очі. Ти вчинив, як останній боягуз. Ти не гідний бути чоловіком.

- Ти права, вибач. То що ти хочеш, щоб я зробив? - я його зовсім не впізнаю. Говорить він одне, а я ж бачу, як йому важко даються ці слова. Ніби це як завчений текст.