Розділ 3

Виходжу зі своєї схованки, бо прийшли відвідувачі. Марина так і стоїть за столиком і про щось розмовляє з Назаром. Ще тільки цього не вистачало. Приймаю замовлення та ігнорую той факт, що Назар сів так, щоб було видно барну стійку і що за нею відбувається. Він що ніде не працює, що вже другий день заходить в робочий час попити каву?

Марина прибирає зі столу, а Назар нарешті залишає кав'ярню, кивнувши головою мені на прощання. Добре, що наступі два дні в мене вихідні і якщо він прийде, то ми не побачимось.

- Полю, тобі ж двадцять п'ять? - раптом запитує Марина, коли меншає охочих замовити каву і в нас є час трішки перепочити.

- Так, а що?

- Та, дивний цей відвідувач - Марина вимушена пояснити, бо я не дуже розумію про що мова - Я про того красивого чоловіка, якому ти просила каву віднести. Мені здається ти йому сподобалась - в мене не те, що округляються очі від подиву, в мене відбирає здібність говорити. Напевно хвилину я мовчу, щоб вгамувати той вихор думок, що в мене в голові.

- Марино, це ти зараз так жартуєш? Цього не можу бути - я впевнена на сто відсотків, що навіть якщо я і зацікавила Назара тільки для того, щоб познущатися з мене. В школі йому було мало знущань наді мною, то він вирішив ще і в дорослому віці показати свою гнилу натуру.

- Чому? Полю, ти дуже красива. В тебе чудова фігура, очі та волосся, а ще ти розумна і з тобою цікаво. Багато чоловіків мріють про таких як ти.

- Дякую, Маринко за стільки приємних слів. Але я точно впевнена, що я не могла сподобатись йому. А чому раптом ти запитала скільки мені років? 

- Тільки не сварись на мене -  я мовчу, бо коли Марина просить про це, отже, вона щось вже накоїла і звісно із найкращих намірів - Полю, обіцяй мені, бо нічого не розкажу.

- Обіцяю, я спокійно вислухаю тебе.

- Як ти просила я віднесла каву, вявляється, його звати Назар - уважно слухаю Марину не перебиваючи - він представився, а потім почав розпитувати про тебе. Як тебе звати, скільки років - я спираюсь спиною на стіну, бо відчуваю як підкошуються ноги - Полю, що з тобою ти знову бліда, тобі погано? Ти сьогодні сама на себе не схожа - дає мені склянку води.

- Ні, все добре, продовжуй.

- Я сказала, думала ти йому содобалась і він хоче з тобою познайомитись.

- Більше він нічого не запитував?

- Запитував, коли в тебе закінчується зміна і чи в тебе є хлопець - я вже шкодую, що попросила Марину віднести йому каву, краще це зробила б я. Він не залише це просто так, йому щось потрібно від мене, але що?

- Що ти відповіла? - бачу, що вона вагається, чи казати - Марино, правду кажи - від нервів трішки підвищую тон.

- Правду, що о сьомій закінчуємо і що в тебе нема хлопця - випиваю воду, щоб хоч трішки заспокоїтись. Міркую, що потрібно раніше піти сьогодні додому, а за два дні вихідних я щось вирішу - Полю, ти поясниш мені, що сталось, бо виглядає так, ніби я зараз говорила із найзапеклішим твоїм ворогом, а не з красивим чоловіком, якому ти сподобалась

- Ой, Маринко. Так і є - вона прикладає руки до губ та скрикує.

- Ти що, не може бути. Пробач мене.

- Марин, тут нема твоєї провини. Як би я тобі одразу все розповіла, можливо можна було б цього уникнути, а так тут тільки моя провина.

- Пробач, ти поясниш що відбувається?

- Так, це мій однокласник, ми жили та вчились в одному класі до п'ятнадцяти років, поки він не переїхав.

- То ось чому він цікавився, а чому ж ти так не рада його бачити?

- Бо дев'ятий клас був для мене пеклом, а Назар організував мені це пекло - кажу ледь стримую сльози, бо ця рана ще не загоїлась. Взагалі дитячі травми гояться дуже довго, навіть, коли ти думаєш, що все минулось є щось що нагадує про це і все оживає перед очима, ніби це було вчора, а не десять років тому.

- Вибач, будь ласка, хай він наступний раз прийде, я його на поріг не пустю - войовничо налаштована Марина це щось.

- Маринко, не треба, ще не вистачає, щоб ти роботу втратила через моїх колишніх однокласників і їх вибриків. Йому набридне і він залише цю ідею. Я можу тебе попрохати, щоб я сьогодні раніше пішла додому, бо він буде мене чекати? - дивуюсь як я добре його знаю.

- Звісно і якщо потрібно можу брату зателефонувати, щоб він тебе провів.

- Дякую, не варто, мені нічого не загрожує, окрім як проживання болісних спогадів ще раз.

- Ти поділишся історією?

- Так, тільки не тут. Не хочеш завтра до мене на вечерю завітати і за келихом вина я тобі розповім?

- Прийду, Полю - обіймає мене Марина, ніби хоче забрати частину моїх хвилювань собі. Я їй дуже вдячна за підтримку за час, що ми працюємо разом ми не просто колеги, ми вже подруги.

За півгодини до закриття йду в роздягальну, щоб переодягнутись та забрати речі. Прощаюсь з Мариною та ще раз дякую, що вона погодилась, щоб я раніше пішла. Вийшовши на вулицю оглядаюсь, чи нема поруч Назара. Немає. 

Йду додому пішки, бо ще потрібно в супермаркет зайти по продукти. Швидко купую все на лазанью, вирішую, що це буде чудова вечеря до вина. Ще купую солодощі, фрукти, овочі. Ніби небагато продуктів, але в шопер ледь поміщається. Уже завтра куплю пляшку вина, бо нема куди діти.

Коли приходить час повертати у свій двір мою увагу чіпляє та сама ауді, яку я бачила вчора, а коли відчиняються двері і виходить Назар я завмираю на місці. Не рухаюсь тільки дивлюсь, як він повільно йде в мою сторону.

- Допомогти - показує на шопер, ніби нічого не сталось і ми давні друзі.

- Ні - роблю крок, щоб пройти повз, але мені не дають.

- Полю - хоче забрати в мене шопер, але я не даю.

- Не називай мене так. Назаре, що тобі потрібно?

- Отже, ти мене одразу впізнала. Для чого тоді було грати роль? Чи тобі подобається грати, чому ж тоді не актриса, а в кав'ярні працюєш? - з сарказмом запитує. Я вже не та Поліна з якої можна було посміятись, я доросла жінка, я не дам себе образити.