Розділ 2

Весь час мій погляд прикутий до одного столика за яким сидить Назар. Він мене не бачить, а я слідкую за кожним його рухом, щоб він скоріш випив своє еспресо і залишив кав'ярню і ми більше ніколи б не побачились. Але він не поспішає, щось переглядає в своєму телефоні, видивляється когось, бо періодично поглядає у вікно та на годинник.

А раптом у нього тут побачення, або він чекає на свою дівчину. Від цього відчуваю смуток, хоча думала, що я вже давно забула про все, що сталось десять років тому. Поки Марина готує каву я продовжую слідкувати та рогзглядати його. 

Він змужнів, трішки довше, ніж пам'ятаю, темне хвилясте волосся та з'явилась легка щетина. Виразні риси обличчя, карі очі, це вже згадую по пам'яті, бо мені не видно його очей. Одягнений стильно та вишукано. Я такий стиль називаю повсякденно-діловий, класичні штани, світла футболка поверх темного піджака, що гарно сидить на його вміру широких плечах.

Заходить новий відвідувач, не менш красивий, ніж, той за яким я так пильно слідкую, замовляє теж еспресо та поки він проходить за столик  я готую каву, що відволікає мене від споглядань. Який був для мене сюрприз, коли повертаюсь із готовою кавою, а він сидить напроти Назара. О ні, як нещастя, Марина зараз зайнята, щоб віднести каву за столик. Мені нічого не залишається, як віднести каву самостійно.

- Ваша кава - підходжу зі сторони і молю, щоб Назар навіть не глянув в мою сторону. На щастя, він і не збирається дивитись в мою сторону. Коли підійшла вони жваво щось обговорювали. 

- Дякую, мені здається, чи у Вас руки тремтять? - хай йому трасця, ой як невчасно каже чоловік, що щойно прийшов.

- Вам здається, хай кава смакує - кажу швидко та не чекаючи відповіді залишаю столик. Більше я не наважувалась глянути на столик за яким сидить Назар та ще один чоловік. Відвідувачів вистачало, тому я приймала замовлення та готувала каву.

Напевно, через годину я розумію, що столик за яким вони сиділи вільний. Пішли, ніби мала радіти, але знову відчула смуток. Підходжу до столика, щоб прибрати, а там гроші лежать. Спершу подумала, що забули, а потім розумію, що це чайові, бо поруч на серветці написано "Дякую!" Це напевно вперше на моїй пам'яті така сума. 

Забираю кошти та показую Марині.

- Чоловіки за столиком чайові нам залишили - показую суму.

- Ого, оце я так розумію. Що ж їх змусило залишити таку суму? - губиться в здогадках Марина.

-  Гарне обслуговування або смачна кава, або гарну угоду уклали і на радощах. Варіантів багато. Після зміни поділимо навпіл - ставлю поруч із касою. Не хочу, щоб Марина дізналась про наше спільне минуле із одним із чоловіків. Будуть питання на які я навіть собі не відповіла.

- Так, буде нам на майбутні коктелі. Дівчата вже питали, коли ми знову на посиденьки збираємось.

- Мені теж сподобалось, можна на наступному тижні. Буде трішки більше вихідих - кажу Марині.

- Домовились, так і напишу дівчатам.

Решта дня проходить спокійно, постійні відвідувачі змішуються із новенькими. У повітрі аромат кави та випічки. Обожнюю цей запах. Після ранкової стресової зустрічі я нарешті заспокоїлась та видихнула. Запевнила себе, що ми більше не зустрінемось і вирогідність, що він мене впізнав дуже низька. 

Зачиняємо з Мариною кав'ярню та розходимось по домівках, хоч ноги вже гудять від того, що треба бути постійно на ногах, але погода чудова, тому вирішую прогулятись до квартрити. Взяла собі свіжоспечену булочку з вишнею та какао і прямую додому. Напевно, найкраща реклама для кав'ярні, коли персонал сам їсть те, що пропонує відвідувачам. В нас дійсно все смачно та свіжа випічка так просить нею поласувати. 

Їм та думаю, що як прийду додому приготую обов'язково щось корисне, напевно гречану кашу з фрикадельками у томатному соусі, ммм буде смакота. Дякуючи мамі я вмію готувати, не шедеври, як в мами, але голодною не залишусь. Майже біля дому помічаю дивну автівку, що їде дуже повільно. Зазвичай я не дивлюсь на авто, тільки на пішоходів, щоб не зіштовхнутись, але це авто чимось привертає мою увагу.

Насичений темно-зелений колір, здається ауді, колись був час, що з татом вчила марки авто, от і запам'яталось дещо. Намагаюсь розгледіти хто за кермом, можливо хтось заблукав і стишив рух, щоб знайти необхідний будинок, але обличчя не бачу. Відволікаюсь на телефон, телефонує мама.

- Привіт, мамуль, я майже вдома, як прийду тебе наберу, добре? - бо руки зайняті не зручно розмовляти.

- Добре, доню - мама завершує розмову, а я стаю на місці, бо на мене крізь вікно дивляться очі Назара. Не може бути, здалось. Ще раз дивлюсь, але авто різко зривається з місці і виїжджає з дворів. Це ж треба так перенервувати від зустрічі, що він уже мені кругом ввижається.

Підіймаюсь на потрібний поверх, відчиняю квартиру, де панує цілковита тиша. Неспішно переодягаюсь та поки готую вечерю розмовляю з мамою. Мама розповідає про останні новини із міста, хто одружився, в кого діти народились. За однокласників моїх, хто залишився в місті і нікуди не переїздив. Я розповідаю про роботу та обіцяю, що скоро навідаюсь в гості.

Так і не наважуюсь запитати за батьків Назара і чи мама щось знає про нього, бо ніби вони так і мешкають у містечку. Бажаємо гарних снів та прощаємось. 

Ранок мене зустрічає бадьоро, бо я проспала. Це трапляється рідко і саме такий був ранок сьогодні. Як вихор бігаю по квартирі збираючись на роботу. Готую собі сніданок із собою та бігом вибігаю з дому, сьогодні користуюсь таксі, бо час грає проти мене.

Прибігаю до кав'ярні за п'ять хвилин до відкриття, але мене рятує, що Марина вже на місці.

- Вибач, я проспала - кажу біжучи до роздягальні.

- Нічого, Полінко, я все підготувала, можеш не поспішати перших гостей зустріну я.

- Дякую, Маринко, я швидко - переодягаюсь в уніформу простий чорний костюм, широкі штани та приталена футболка, волосся закручую. Добре, що в мене воно хвилясте, виглядає так, ніби весь день робила зачіску.