Глава 7

Марішка послабила захват і потягла м'яке тіло вампіра в свій номер. Схопивши міцніше та відштовхнувшись від землі, жінка застрибнула у відчинене вікно. Нічого страшного, ніч приховає всі її помилки та вади.

- Що ти зробиш зі мною? - бурмотів зляканий хлопчина, витріщивши від страху очі. Досить цікавий екземпляр, нещодавно обернений, що постійно намагається втекти. Це йому поки що не вдавалося, але спроб уже було чотири.

- Хто тебе приставив до мене?

- Я все одно не скажу. Це кодекс честі.

- Чому ти в цьому так певен?

- Я стійкий, - гордо задерши ніс, хмикнув хлопець.

- Скільки тобі років? – спохмурніла Марішка, дивлячись на хлопця і дивуючись його наївній простоті.

- Шістнадцять.

- І коли тебе обернули?

- Рік тому.

Що ж, виглядав він старшим, і це на краще. Хоча Майя заборонила чіпати неповнолітніх.

- І як справи з жагою до крові?

- Я впорався з цією слабкістю, - гордо заявив хлопець. Боги, та він ще дитя. Як повільно тепер дорослішають люди. У її час він уже мав би сім'ю і керував спадщиною. Яка ж, мабуть, вона стара…

- Мені доведеться тебе вбити, якщо ти не заговориш.

- Мене не можна вбивати, - серйозно заявив хлопчик.

- Чому ж? - усміхнулася у відповідь вампірша.

У цей момент у двері постукали. І Марішка відчула запах, який здався їй солодким задоволенням. Вона вже хотіла відчинити, як у мить, хлопець зірвався з місця і кинувся до дверей з криком: «Біжи!»

  Марішка схопила вампіра за плече і вивернула руку швидше, ніж він зробив другий крок, але дикий гуркіт у двері змусив зупинитися і не відривати хлопцеві голову. Потягнувши його за собою і більше не боячись бути викритою людиною, яка насправді, сама приховує від неї правду, відчинила двері.

- Відпусти його, - буквально гаркнув на неї Алекс. Дивно, він виглядав ще гірше, ніж у їх останню зустріч.

Марішка посміхнулася, розуміючи, що йому важливий цей хлопчик. Через нього він служить Дому? Відразу стало зрозуміло, хто відправив маленького шпигуна. Томаш? Дерек? Яка різниця.

- Чому я повинна це робити? Він уже кілька днів стежить за мною! Невже Томаш настільки дурний, що відправив тебе на завдання?

- Мене ніхто не відправляв! - обурився хлопець, скривившись від болю в руці.

- Відпусти його, - вже спокійно додав Алекс.

- А що потім? Ви обидва намагатиметеся мене вбити? - усміхнулася іклами. Все одно друзів з нихс уже не вийде, то до чого ці манери.

- Якого дідька! Та в порівнянні з тобою він – комаха.

- То може мені її прихлопнути? – починала злитися Марішка, бачачи, як він дбає про хлопчика. Заради нього ж пригнався! І де він вештався цілий тиждень?!

- Марішко, припини! - гримнув його низький голос. Він змусив жінку завмерти та послабити хватку. Тілом побігли мурашки і щось дивно стиснулося в грудях. Вампіри не відчувають такого! Це було дико… та хвилююче. Щось тут було не так. У ньому щось було не так.

- Хто ти? - тихо промовила жінка Алексу. Він стояв, не рухаючись, мов час зупинився, і мовчав. Він також відчув… але що?

- Я… що відбувається? – скрикнув Алекс, схопившись за голову.

Марішка відштовхнула вампіра на диван, повільно наблизившись до чоловіка. Він упав на коліна, від вибуху головного болю. І вампірша зробила те, що колись допомагало її коханому – опустилася поруч, обхопивши руками, і почала наспівувати мелодію колискової.

Через кілька хвилин біль пройшов, але вона все ще обіймала Алекса.

- Тобі потрібно відпочити. Я не торкнуся хлопця. Можеш бути спокійним.

- Ти мені поясниш, що зараз було?

- Нема чого пояснювати.

- Це якесь заклинання на твоєму імені? Тому ти не хотіла мені його називати?

- Ні. Це інше, - посміхнулася Марішка, намагаючись придушити слабку надію, і кивнула у бік хлопця. – Ти прийшов по нього?

- Ні. Я йшов до тебе, але побачив Рея.

Ця звістка втішила її сильніше, ніж слід було б.

- Хто він для тебе?

- Брат.

- Тому ти служиш Дому Дерека і Томаша?

- Так, але не тільки.

- Рей, навіщо ти переслідував мене? – кинула хлопцю Марішка.

- Я дізнався, що ти подруга Глави нашого клану...

- Зрозуміло. І чого ти хотів? – піднялася жінка, оговтавшись від почуттів і тремтіння в пальцях, якими торкалася Алекса.

- Я чув, що вона може вилікувати будь-яку людину...

- А з чого ти взяв, що я допоможу? – загарчала Марішка, розуміючи, що її просто вирішили використати, і гаркнула від злості: - Тисячі людей потребують допомоги, але це не означає, що Майя може і допомагатиме всім. І взагалі, до чого тут я?

- Рей, іди геть, - кинув Алекс, на що хлопець слухняно виконав наказ. - Не злись на нього. Просто він використовує будь-який можливий шанс.

- Ти… теж хотів допомоги, коли зустрів мене, чи тебе до мене підіслали?

- Ні те, ні інше. Ми зустрілися випадково, – зітхнув Алекс. А Марішка все вдивлялася в ауру. Не здригнулася. Отже, не бреше. - Ходімо.

Він підвівся і, взявши її за руку, потягнув за собою.

- Ти що знущаєшся? Тебе не було більше тижня! Ти кинув мене, а тепер заявляєшся і ось так просто просиш йти з тобою?! Так, ми нічого не обіцяли один одному, але це вже занадто!

- Це не займе багато часу, - відповів Алекс, плечі якого опустились, а погляд поважчав.

- Гаразд. Пішли, – зітхнула вампірша, наслідуючи тисячолітній досвід: не рубати з плеча.

- Я знала, що ти потягнеш мене сюди, - буркнула Марішка, стоячи біля входу до лікарні. Але вона не здогадувалась, куди саме чоловік її поведе.

На дверях червонів надпис: "Відділення онкології"…

Марішці стало сумно і шкода людей, які тут знаходились.

Вони пройшли хол і повернули до сусіднього коридору. І як тільки тут не губляться люди?

- Як вона? - запитав Алекс у чергової медсестри.

- Поки що стабільно, – натягнуто посміхнулася пухка жінка. Пізній візит не збентежив її. Очевидно, Алекс просиджував тут багато часу.