Глава 2

Озирнувшись на всі боки і дочекавшись зеленого, Марішка ступила на пішохідну доріжку, де на чотириповерховому будинку навпроти висіла табличка «Міська лікарня ім Г…». Тут працював головний постачальник їжі тутешніх вампірів, доктор Жебен, завідувач пункту переливання крові. Саме він був сполучною ланкою між усіма ікластими, що населяли місто, і саме він міг знати, де причаїлися двоє з бунтівників, що докучали городянам і жерти їх направо і наліво.

Допит схопленого вампіра не дав результатів, бо злиті їм сховища виявилися порожніми. Дрібні сошки були настільки ж дурні. Шість днів минуло, а в місті жодної події, жодної жертви. Про зникнення людей так само не повідомляли, так що харчування заручниками було малоймовірним, а бездомних кусати жоден вампір собі не дозволить – гординя-матінка задушить. Крім того, судячи з відомостей від спійманого невдахи, терпіння - не їх чеснота, занадто молоді вампіри, щоб контролювати «процес прийому їжі» і не осушити людину. Звідси висновки напрошувалися самі собою: або Жебен ділитися особистими запасами, або патологоанатоми та судмедексперти покривають брудні вбивства.

- Перевір морг, усі підозрілі смерті, опитай персонал, - кинула Томашу, що всю дорогу хмурився у жінки за спиною.

Як тільки Марішка відчинила двері лікарні, неприємний аромат ударив у ніс – суміш ліків, запах марлі та дезінфікуючих засобів, здавалися жахливими. Напевно, ця ворожість залишилася ще з часів її людського життя. Білий кахель виїдав очі, як і люди в формі, що снували перед очима. Моторошне місце, як не подивися, навіть коли ти безсмертний.

Марішку все ще приємно дивували люди, які жили, заради того, щоб допомагати іншим. Банально, та все ж, похвально. Але деякі з лікарів здавались... іншими. Таким був Жебель, якого не довелося вербувати – він сам запропонував допомогу, розкривши якось таємницю вампірського виду. Зараз на його шкірі красувалося татуювання серва – приналежність до слуг кликастих. Невже він справді мріє стати вампіром?

Пройшовши повз пост, за яким сиділа габаритна пані в окулярах з оправою на пів обличчя і химерними кучеряшками, кинула погляд на невелику чергу пацієнтів, від якої потягнуло дивно-знайомим запахом... Але зараз у Марішки не було часу на дурощі і, не зупиняючись, вона штовхнула двері з червоним написом "Пункт переливання крові".

Не звертаючи увагу на метушливих медсестер, жінка тихо прослизнула в кабінет доктора Жебена, який подібно до книжкового черв'яка, закопався в папери і бурмотів собі під ніс казна-що.

- Ви спізнилися, - не підводячи голови, бурчав чоловік середніх років, з сивиною, що проступала на скронях, і зморшками на лобі. Маленький рот і короткий ніс компенсувала густа борода, що сіпалася при кожному слові. - Я не приймаю так пізно.

- Я теж рада вас бачити, лікарю, - тихо промовила вампірша, ігноруючи витріщені карі очі і худорляве тільце, що смикнулося від страху. І не чекаючи на запрошення присісти, Марішка м'яко опустилася в крісло навпроти.

- Ви взагалі хто така? - обурився Жебен, продовжуючи хмуритися.

- Одна з ваших завзятих шанувальниць, - посміхнулася жінка лікарю, блиснувши іклами.

Шкіра чоловіка зблідла, очі забігали і, підстрибнувши з місця «по стійці смирно», він пропищав:

- Прошу пробачити мене за зухвалість, не був удостоєний честі познайомитись. Чим можу бути корисний?

Він здавався надто смиканим і переляканим і зовсім не був схожий на людину, здатну піти проти клану і переховувати злочинців, та ще й вампірів.

- Захотілося відвідати вас, подивитися, що тут та як. Завжди хотілося спостерігати за роботою лікарів, – посміхнулася вампірша Жебену, перебираючи пальцями й озираючись довкола. Безлад, паперовий хаос і повна плутанина… якщо він і був замішаний у якомусь лайні, то тільки в грошових махінаціях.

- Я… я зробив щось не так? - заметушився чоловік, на лобі якого проступили краплинки поту.

- Не знаю, а ви зробили щось не так? – так само холодно блиснула іклами у відповідь.

- Я не розумію... - бурмотів Жебен, тремтячими руками поправляючи комір і явно починаючи істерити. - Постачання крові не припинялися, продукт, можна сказати, вищої якості, у кількості згідно з договором...

Кинувши знущання, Марішка втупилася в очі людини, що настільки завзято виправдовував неіснуючий промах.

- Останні кілька тижнів до вас зверталися вампіри із замовленнями, крім звичних поставок? – почала Марішка, спостерігаючи, як різко смикнувся куточок рота чоловіка. – Бачте, у нашому клані трапилася неприємність – троє моїх побратимів необачно вирішили порушити головне з правил – заборону вбивати людей. І зараз двоє з них все ще розгулюють вулицями міста. Мені б дуже хотілося дізнатися, чи все ще мучить голод наших друзів, чи вам вдалося вгамувати їхні апетити?

Діставши з кишені фото вампірів, Марішка виклала на стіл перед лікарем.

- Їх не було в мене, - впевнено промовив Жебен, глянувши на фото. – Але боюся розчарувати, мабуть, кров вони отримують регулярно, бо протягом тижня зі складу зникли дванадцять пакетів першої групи. Я не знав про ваші обставини, тож не повідомив раніше. Мені шкода.

- Коридором встановлені камери – ви їх перевіряли?

- Так, звісно, але на них немає присутності сторонніх. Та й пронести кілька упаковок на день не так вже й складно. Опитавши персонал, я нічого не з'ясував. Я вже подумав, що в облікових книгах припустилися помилки…

- Хто має доступ до холодильної камери та міг винести пакети?

- Майже кожен. На ключ ми двері не замикаємо, – знизавши плечима, бурмотів лікар.

- Ну що ж, отже, доведеться поговорити з кожним. Діставайте відео, – зітхнула вампірша, розуміючи, що затримається тут надовго.

Через п'ять годин і дві склянки крові, люб'язно запропонованих лікарем, Томаш повідомив, що в морзі все чисто.

- Чудово, вирушай додому, я тут надовго. Витік я таки виявила, а ось його джерело…

- Я зараз підійду... - почав Томаш, але знову працювати з вампіром у такій гнітючій атмосфері, бажання не було ніякого.