Що може бути прекрасніше, ніж вперше за дуже довгий час, а точніше мало не вперше в житті, довіритися людині та не поговорити з нею щиро.
Так, можливо ви назвете мене дурепою або що, проте в той день, Ян зробив геніальну річ, про яку я ніколи не думала, а якби й подумала, то ніколи б не наважилася на реалізацію. Здавалося б, що така річ як спілкування через лист паперу цілком логічна і, можливо, кожна людина, в моїй ситуації вже давно б зрозуміла це і здійснила.
Так. Ви будете праві. Я й сама розумію це. Розумію, що навіть якщо є прослушка в годиннику та маячок, все одно можна знайти вихід і листування це найпримітивніша ідея, яка могла б потрапити в мозок. Проте...
Я боялась. Завжди боялася. Боялася так, що бувало думала, що відчуваю, як по трохи сідію. Страх цей завжди був щирим та до біса великим. Звісно ж великим. Не можна казати про маленький страх, коли з тобою роблять таке.
Одна з історій, яка може охарактеризувати мою матір сталася давно. Познайомилися ми з дівчинкою Іринкою та її мамою. Нам тоді було по 5-7 років. Вона жила в домі навпроти. Діти часто гралися на подвір'ях, бігали один до одного в гості. І лише я, сиділа вдома та дивилася на їхню радість через чисте прозоре скло вікон. Воно було тим найтоншим місцем в фортеці, що збудувала моя мати, щоб вберегти мене від нормального дитячого щастя та виховувала ідеальну ляльку з манерами, поставою та поведінкою панянки з романтичних новел чи манхв, які за своєю періодизацією повість вели в XVIII-XIX століттях.
Чесно кажучи, я цей період слабко пам'ятаю. Чи то через сильний стрес, моя пам'ять стала витісняти неприємні моменти та спогади, чи то може мати постаралася, бо ж приготувати для мене їжу з "особливою" приправою для неї легше за крило метелика.
Тому повідаю лише те, що пам'ятаю. Ми з матір'ю якось випадково на вулиці зіткнулися з мамою Іринки і, власне, з нею також. Матері розговорилася про своє, а ми стояли та дивилися одна на одну. Я бачила те дитяче захоплення, з яким Іринка дивилася на мене. Мати в дитинстві одягла мене в мереживні сукенки з бантиками, прикрасами та різною обробкою, яку роблять на сукнях тих самих порцелянових ляльок. І завжди при мені був мій ведмедик, який зараз сидить на полиці поміж моторошних ляльок, які кожної ночі не давали мені спокійно поринути з головою в царство Морфея та відпочити душею і тілом. Єдина втіха та єдиний мій друг.
Вона(Іринка) схопила мене за руку та сказала:
-Ти принцеса з казки, так?! - з усім своїм дитячим захватом.
Я досі пам'ятаю скривлене обличчя матері, наче її іграшку лайном вимастили. Огида, відраза та презирство. Все це видно було в тій фізіономії, яку я запам'ятала на все своє життя. Що правда, я не розуміла тоді, що лише її лицем це не закінчиться.
Ми стали часто так пересікатися. Виявилося, що гуляли в один час на вулиці. І поки матері обговорювали щось своє, що навряд цікавило людину, яка народила мене, але лице перед іншими тримати треба було, ми з Іринкою крутилися біля наших мам. Ну як крутились. Іринка стрибала, бігала, веселилася як тільки могла. А я спокійно стояла та із захватом спостерігала за її свободою. Бо ж заздрила. Я хотіла так само, проте мати весь час стежила за мною. І якби я не витримала та стала стрибати та носитися разом з Іринкою, то потрапила б в "ту" кімнату.
Якось ми знову зустрілися. Стандартна ситуація вже для нас. Але сталося те, що сталося. Те, що я не хочу пам'ятати...
Іринка так розійшлася в своїй радості, що потягнула мене за руку, щоб я почала бігати з нею. І я вирішила, що якщо мати не кричить та не забирає мене, то значить все добре. Це звичайна дитяча грайливість та й усе. Діти розвиваються за рахунок своєї енергії, досліджують світ, спілкуються, багато рухаються. Але моя мати не вважала, що так маю поводити себе я, яка тоді ще навіть не уявляла, який насправді у матері в той момент був вираз обличчя...
Ні, вона не влаштувала істерику, не побила мене чи Іринку. Просто посміхнулася та попросила мене не бігати, мовляв я можу впасти і поранитись, або ж сукню вимастити.
Я зупинилася і не могла порухатись далі. Вже тоді, будучи такою маленькою, прекрасно відчувала всі інтонації матері. Усвідомлення того, що я зробила помилку дрібними мурахами пробігло по моєму тілу, відбилося болем в грудях та печінням в тім'ячку. Страх, це мабуть єдине відчуття, яке було зі мною завжди. І досі є.
Відчай не довго панував у моєму розумі та згодом прийшло холодне примирення, щоб я дарма не витрачала нерви на хвилювання про те, чого мені не оминути і не уникнути. Ми попрощалися з тією Іринкою та її мамою й поволі відправилися додому. Мати мовчки вела мене за руку додому. Ні слова не казала. Це виснажливо жахливе мовчання вичавлювало з мене всі сили. Я старалася не хвилюватися та просто змиритися, проте була ще замалою.
Ми прийшли додому. І... І так само мовчки, хоча, мабуть, я помиляюся і вона таки сказала мені йти в "ту" кімнату, проте ми пішли туди. І все почалося знову. І ще раз я переживала ті страждання.
"Невже всі мами так виховують дітей?"
"Чому? Мені ж боляче"
"Любов матінки це боляче? Тобто любов - це біль?"
"Я теж буду так робити, коли в мене буде дитина?"
"Якщо любов - це біль, тоді матінка дуже сильно мене любить? Мені ж дуже боляче"
Це крутилося в моїй маленькій голові, коли я старалася не померти від тої кількості болю, яку отримувала.
Ох, знали б ви, наскільки майстерно мати вміла маніпулювати та завдавати страждань словами. Вона любила залишати мене наодинці з ляльками, які переробила так, що ті час від часу повертали очі, чи голови, трішки рухались. Це найгірший жах з усіх, які я тільки могла собі уявити. Навіть ті потушені об мої живіт та спину цигарки не здавалися мені таким болючим катуванням як ті ляльки та відео з ними. Ніколи не забуду. Ні ляльок, ні цигарки, ні тонкий батіг, який гарненько розрізав шкіру на спині, на великій швидкості стикаючись з нею.