Глава 3 Таємниця полуденного листування

Що ж, прийшов час вести повість і від імені автора, чи не так?...

Наступні дні йшли один за одним, як звична для цих людей рутина. Тільки рутину цю поповнили декілька нових речей: Ян намагався кожного ранку застати Лукію в тому маленькому кабінеті, але весь час, наче по магічному велінню, дівчина зникала. Навіть, якщо Ян був впевнений в тому, що Лукія точно в кабінеті. 

Його серце та розум не могли забути ні Лукію, ні її прекрасну картину, яку вона так безжалісно знищила. Кожен раз, закриваючи свої зіниці перед очима з'являвся образ Лукії, яка сидить та виводить мазками череп. В деякі моменти йому навіть здавалося, що той дивиться на нього своїм порожнім глибоким поглядом. І ніби хоче щось сказати, проте, німота, що дана йому фарбами, не давала, наче й не говорити, а кричати про щось вкрай важливе. 

Проте ніколи в Яна не виходило застати Лукію. Дівчина наче невловима тінь вислизувала скоріше з кабінету, ніж Ян туди заходив. І завжди посеред кабінету залишалося порожнє полотно. Просто полотно на мольберті. Від цього видовища душа країлася, серце обливалося кров'ю, бо ж очікування та сподівання знову застати ту порцелянову красуню за роботою, розбивалися вщент. 

А Лукія ж кожного дня придумувала все нові й нові плани, як й де сховатися від такого привабливого і в той же час небезпечного для неї Яна. Вона не знала, що він може зробити їй. Тим більше далеко не за це вона тривожилась. Хвилювало її лише те, як мати відреагує на почуте. Душа, тіло й серце хотіли продовжити спілкування з Яном. Несвідоме змушувало бажати цього. Бо ж вперше, крім того божевільного професора, хтось побачив її за роботою над правильною, її власною, щирою картиною. А тим більше ще й оцінив. Так високо оцінив. Та й що гріха таїти, сподобався Лукії зовнішністю Ян і його цією невеличкою, ледь відчутною шаленістю, безуминкою, ніби він не від світу цього. Харизма його збивала з пантелику дівчину. Достатньо було і тих декількох митей, щоб він їй до душі припав. Таке з юначкою вперше.

Була в Лукії особливість. Завжди, не зважаючи на час доби, погоду, свій стан та одяг, дівчина носила на руці годинник. Знали б ви, скільки разів Лукії хотілося зірвати його з руки. Що з того, що він найновішої моделі? Що з того, що то є смарт-годинник? Що з тих примочок та красивої яєчної шкаралупи, якщо вона весь час в небезпеці? Який з них сенс, якщо вона не вільна? Який сенс, якщо мати чує і бачить через нього все!? Лукія не може навіть тихо купити собі морозива чи такого бажаного французького хот-догу, який часто брали її одногрупники та спокушали Лукію запахом стрітфудівського делікатесу. Для неї це справді було диковинкою та бажаним забороненим плодом. Бо ж поки всі інші не відмовляли собі в таких смаколиках, Лукія давилася пісними холодними водоростями з вкрай кислою фетою. Рятували цю всю катавасію перепелині варені яйця. Хоч щось, що мало адекватний смак. Кожен ранок. Бо того місяця матері стала подобатися фета і японська кухня. Вона вважала, що раз є водорості, то можна страву приписати до японської кухні. Це навіть добре, в певній мірі, бо ж бувало і суші з ролами перепадали. Це велика рідкість. Смаки в матері дуже специфічні. 

Довго Лукія тікала від хлопця. Всіма можливими способами. Максимально тихо та беззвучно. Її можна було б вже й у розвідку записати, або ж взяти як таємного агента. Так майстерно та акуратно зникати й не залишати після себе слідів - величезна майстерність натренована роками. Але і розплачуватися за цю майстерність доводилося страшними, гнилими монетами. 

Якось, йдучи по коридору на перерві між парами, Лукія побачила Яна. Його погляд був спрямований в сторону вікна. На світлі його очі мало не світилися. А задумливий погляд та загальний вигляд статури давав чітко зрозуміти, що той головою далеко не тут, не в університеті і навіть не в цьому всесвіті. Тому Лукія, не втрачаючи часу, так само швидко, як і сонячне проміння дістається землі, сховалася в лекційній авдиторії. Благо вона якраз дійшла до неї. Вмостившись зручніше в середніх рядах, ближче до переду, дістала записник, ручку та готувалася слухати чергову цікаву, але наповнену долею безумства, лекцію про історію мистецтва, того самого професора, що дав їй ключі від її потаємного куточку. Що дав душі вилитися на полотно. Полотно, що було бурею емоцій. Полотно, яке геть не личило її прекрасному та ідеальному образу. Але саме те полотно, яке у всій мірі оголяло та показувало її первозданність й неповторність всієї глибини душі та всіх травм і шрамів на її невеличкому ефімерному внутрішньому тільці, яке насправді було таким ж неосяжним та великим як океан. І таким ж не вивченим, як нові планети в інших сонячних системах. 

Але кому та душа цікава? Правильно. Нікому. Всіх хвилює лише та шкаралупа, якою володіє Лукія. Зовнішність німфи. Поставлений голос ангела. А що там в середині? Яка м'якоть? Яка суть? Не цікавить. Бо ж що може там бути? Такий ж ідеальний образ із рожевими поні, хмарками та блискучими зірочками? Чи може стриманий та елегантний кабінет панянки із XIX століття? Кого це цікавить? Люди не знають як правильно поводитися з красою, яка перед ними, тому стараються особливо тісно не контактувати з Лукією, що навіть спрощує її існування. Але в той же час зовнішсть - її прокляття, тягар та мука. Деколи лялька думала, що краще б вона народилася бракованою, мати залишила її і Лукія змогла б жити по іншому. Але... По всяк час думки і по-гірші з'являються в голові...

В авдиторії зібралися студенти, щоб послухати професора, який часто робить дивакуваті, але веселі речі. Тому більшість студентів любили цього старого. Крім Лукії. Він їй здавався занадто здогадливим. Занадто розумним та прозорливим. Їй завжди здавалося, що той щось підозрює. Особливо після коментарів, що той давав її картинам, які вона писала. Не тим, щирим, а тим "для всіх". Не визнавав це мистецтвом. Поливав брудом та просто ігнорував подекуди. Всі, хто заставав ці видовищні вистави, що міг влаштувати професор для Лукії, не розуміли та списували все на його безумство та вік. Хоча й не був він таким старим. Йому всього за п'ятдесят трохи перевалило, проте виглядав він на всі шістдесят п'ять. На його обличчі відображалася кожна подія маленьким заломом, або ж великою зморшкою, перетворюючи колись красиве обличчя юнака на образ старця, що пережив та пізнав дуже багато. І лише Лукія прекрасно розуміла, про що той говорить та чому саме. Її дратувало не те, що він критикує її роботи. А те, що він, наче провидець, чи якась мольфарка або ж маг, бачить її нутро та справжню суть.