Глава 2 "Інша сторона медалі"

Крізь невеличку щілину між темно-рожевими шторами пробивався промінь сонячного світла та падав прямо на мої очі. Так завжди було. Це вже традиція, прокидатися від цього маленького шматочка світла кожного світанку. 

Мій сон неспокійний, ніби я весь час насторожі. Начебто звучить це жахливо та стражданно, але за стільки років такий сон мені катуванням геть не здається. В порівнянні з "тими" безсонними ночами... 

Я піднялася та сіла на край ліжка зануривши ноги в теплі м'які тапочки, що вірно чекали мене біля ліжка на м'якому рожевому килимку. Світло, що всіма силами пробивалося через цупкі штори, фарбувало кімнату в колір вогняного заходу сонця, хоча й тоді всього лише світало. Оглянувши мимоліть поглядом кімнату нічого нового чи дивного я не побачила. Як і завжди на своїх звичних місцях стояли прованські меблі: шафа, туалетний столик, комод. Висіли полиці на яких красувалися ті кляті порцелянові ляльки, яких я завжди боялася. Певно через них я і сплю неспокійно. Ну і звісно ж ведмедик - єдиний, кому маленька я плакала та тихесенько розповідала свої таємниці, притуливши животиком до свого обличчя. 

Моя ранкова рутина відрізнялася від загальноприйнятої, або ж радше стандартної, лише двома пунктами: одягання корсету, щоб не дай боже талія не стала ширшою; і вплітання у волосся стрічок чи бантиків. Того дня мати зав'язала мені бант на потилиці та залишила волосся спадати на плечі та по тілу. Знаєте, довге волосся, безперечно, красиве, проте не зручне, коли не заплетене. Але проти матері не підеш. Корсет затягнуто туго, але болю в органах через нижні рребра, які впивалися своїми гострими кінцями в нутрощі через туго затягнутий кусок тканини я вже й не відчувала. А може й не хотіла відчувати. Хоча можливо це як в тому фільмі, який я бачила, де головна героїня, щоб не відчувати болю від катувань переконала себе в тому, що нічого не відчуває і тим самим, якщо можна так виразитися, абстрагувалась душею від власного тіла. Можливо в мене щось подібне. Але навмисне я себе не переконувала. Просто терпіла. 

Цього ранку мати поводила себе спокійно. Навіть, я б сказала, мило, чи що. Це лякає і насторожує водночас. Ніколи не знаєш, що ховається за такою її посмішкою. Але щоб не забивати голову дурницями я хутко, наскільки це можливо в корсеті, поснідала омлетом з тофу, який став мені лише нещодавно більш менш їстівним, та пішла до університету. Було ще дуже рано, але так як мати рано йшла на роботу, то вдома мені наодинці бути не можна було. І куди тоді йти? Звісно ж до того невеличкого кабінету, який я вподобала собі. Благо, що будівля навчального закладу рано відкривається, бо ж є ще музиканти, яким потрібно десь проводити репетиції, поки не почнуться пари, а в їхніх кабінетах прекрасна акустика. 

Ключі від кабінету мені колись дав викладач, якому сподобалися мої роботи. Я попросила, щоб мати більше змоги практикуватися, а старий страшно повернутий на мистецтві, тому одразу і без зайвих запитань віддав дублікати мені. І я не збрехала професору, бо ж справді сиділа та творила. Але від щирого серця. Від чистої душі. 

Йдучи по вулиці в сторону своєї автобусної зупинки я мала змогу спостерігати схід сонця, який стається хіба що в фентезійних, або ж фантастичних романах. Яскравий, червоно-оранжевий, що розливався лавою по небосхилу та спалював все на своєму шляху своєю сліпучою красою. Рідко коли таке побачиш. Тим більше коли в той же час, на заході, з іншої сторони від цього гарячого видовища сунули важкі темні, мало не чорні, грозові хмари, які, здавалося, от-от впадуть на землю та розіллються бурхливим руйнівним потоком, що змиє всі гріхи цього світу. 

В такий час заторів чи тягучок немає, а тому до свого місця призначення я приїхала швидко. По дорозі завжди слухаю музику. Або класику, або поп. Це все що я можу слухати. Мамі не подобаються інші жанри. Тим більше "Негоже такій красивій лялечці слухати щось інше, аніж ці прекрасні мелодії!". Ці слова завжди лунають в моїй голові голосом матері...

Дорога не забрала багато часу. Я піднялася на потрібний поверх та помалу йшла, насолоджуючись хоча б хвилькою тиші і душевного спокою, купаючись в золотих проміннях сонця, що відбивалося від пожовклого осіннього листя та викликало ніжне, тепле відчуття легкої осінньої туги.

Нарешті. Нарешті я потрапила в той хавітний кабінет, де мене чекала почата та схована від очей інших робота. Моє творіння, яке я в будь якому випадку знищу, як тільки завершу. Про цей витвір ніхто не має знати. Ніхто не має побачити емоції, які я вкладу в нього. Ніхто не має побачити мою душу... 

Відчувся їдкий запах масляних фарб, коли я дістала із проміжку між шафою та стіною полотно, яке я вже майже завершила. Якби я хотіла показати цей витвір всім іншим, щоб люди побачили мою голу, як новонароджене дитя, душу. Але кому ж цікава начинка, якщо є прекрасна, крихка та непорочна обкладинка? Будь я найгіршою людиною в світі, людей би це мало хвилювало. Бо ж мати моя створила красиву ляльку. А й справді... Гарно постаралася. 

Приготовані пензлі, полотно на мольберті, і фарби. Багато фарб. І неочікуване та цікаве поєднання кожної з них дає мені можливість творити від всього свого серця. Залишилося поставити декілька штрихів у цьому бурлеску емоцій. Готова. Готова і прекрасна моя люба картина. І як шкода що ти, як і оболонка зовнішності, ефемерна та легкозламана. Те, що я зараз власноруч зафарбовую, тим самим знищуючи своє творіння, над яким довго працювала, дуже символічно. Краса швидкоплинна. Але люди так сильно на неї ведуться. 

-Для чого ти знищила таке прекрасно написане полотно? - злякав мене голос за спиною. Я здригнулася, але не втрачала самоконтролю.

-Що? - трималася стримано, не показувала хвилювання. 

Повернувшись обличчям до того, хто застав мене в такий інтимний для душі момент я побачила високого синьоокого хлопчину. Певно мій ровесник. Але в його погляді було щось нестандартне, як для двадцятилітніх юнаків. Щось трохи божевільне, та водночас мудре. А ще, незважаючи на холодний відтінок його зіниць, щось дуже приємне і тепле. Ніколи такого не бачила і не відчувала. Підозрюю, що в своїй компанії та групі він точно займає почесне місце "свого божевільного", або "дивака". Що ж, змушена погодитися, але такі люди мені близькі. Хоча, що можна судити по погляду? По очах? Я ж бачу його вперше. Але все таки на роздуми не треба виділяти багато часу. Я зібралася з думками та продовжила свою відповідь: