Глава 1: Зустріч

-Ох, люба моя Лукія... Ти як завжди прекрасна... Все таки гарно я постаралась виношуючи та народжуючи тебе. Ти маєш бути вдячна, що я дала тобі цю порцелянову шкіру, великі чисті очі, що нагадують дерев'яну кору з мохом і ці теплі каштанові коси, які ми так любимо разом заплітати... Чи не так? - промовляла свою неадекватну промову мати, розчісуючи те саме каштанове тепле волосся. Це була її традиція. Щовечора, з чашкою кави, чаю чи можливо навіть какао, якщо буде настрій, вона розчісувала волосся доньки а потім заплітала в охайну легку косу, щоб за ніч волосся не сплуталося.

-Звісно, мамо. - тихо відповіла донька, смиренно сидячи на колінах біля маминого крісла. Тепло каміну не давало рукам охолонути. Охолонути від жаху та страху. І страх був підкріплений діями матері.

Її холодні пальці обплели шию Лукії, стискаючи саме гортань, перекриваючи повітря доньці. Мати знала, що не варто давити на артерії, інакше втратить ту ідеальну ляльку, яку вона створювала всі ці дев'ятнадцять років.

-Мені почулося... Чи ти сказала мамо? - милим, наче ангельський спів голосом запитала жінка, нахилившись до вуха доньки. Вільною рукою вона акуратно заклала волосся за вухо Лукії. Прошепотіла прямо на вухо. Щоб та відчула її подих та відчула ще більший жах. Жар її дихання обпікав вухо дівчини та верещав про небезпеку. 

-Н-ні, матінко, певно втомилася після пар і з язика злетіло... Не могла ж я навмисне тебе розлютити... - ледь вимовила дівчина завдяки тій невеличкій кількості повітря, яке мати давала їй вдихати. Це не було виправданням. Лукія справді втомилася. Проте далеко не від пар. 

Лукія боялася повернутися і глянути обличчя мами, але не могла, бо ж шия міцно стиснена металево холодними руками матері. Вона й так знала її божевільний та до біса жахаючий погляд, який би будь кого змусив вкритися холодним потом і почати молитися богу та сумніватися в тому, чи справді нечисті та демонів не існує. Навіть найпринципнішого атеїста.

Відчуття її гарячого подиху, який погрожував переправити на той берег річки Стікс, змушувало серце битися з усіх сил та подекуди пропускати удари. Ритм збивався, тиск підіймався. Почало пекти тім'я. Бажання зникнути з цього світу заполонило душу, серце й розум дівчини. Відчувши адекватне ставлення до себе один раз, Лукія стала прекрасно усвідомлювати, що все таки мати ненормальна. Вона й раніше припускалася такої думки. Бачила й розуміла, що щось не так, але не наважувалася перевіряти свої здогадки.

Лукія з усіх сил намагалася врегулювати дихання, хоча б з тою кількістю повітря, до якого мала доступ. Треба заспокоїтись, але як, коли обличчя матері так близько? А дихання торкалося вух, змушуючи боятися, що от-от кусень хряща відірвуть зубами.

-Ой, і справді! - різко відпустила матір шию дівчини, давши їй нарешті вдихнути на повні груди. Але не можна було їй глибоко та сильно дихати. Не можна кашляти. Лише зробити вигляд, що все було добре. Лише прикинутися спокійною. Лише обережно та глибоко вдихнути, щоб мати не помітила. - В тебе ж зараз стільки багато всього в інституті відбувається! Щось я й не подумала! Потрібно буде скласти тобі кращий раціон, щоб сил побільше було. Не можна зараз забувати про здоров'я! - відкинувшись назад на спинку крісла сказала жінка.

А тим часом Лукія продовжила сидіти біля маминих ніг та чемно терпіти її розчісування, яке далеко не завжди було приємним. Але що вона може сказати? 

Жах в її очах не прочитаєш. По поведінці також не зрозуміло. Але зате серце та нутрощі відбивали шалений ритм та кричали про втечу, завдяки адреналіну в крові. 

Сам організм вже готується до порятунку, готується покинути цей проклятий будинок та розірвати всі зв'язки з ненормальною істотою і лише мозок розуміє, що це не так все просто і легко. Але що робити, коли виходу не видно?...

***

В той день погода була доволі дивна. З одного боку гріло тепле осіннє сонце перестрибуючи і граючи з пожовклим листям на темних гілках дерев. А з другого боку були чорно-сині важкі хмари, які наче передвісники бідства сунули на місто. Це лякало та водночас викликало захоплення в мене. Я сфотографував пейзаж міста в атмосфері темного фентезі, або сну жахів, які так часто мені снилися. 

Все таки те, що може створити природа в поєднанні з людським витвором - це прекрасне поєднання, яке надихає на створення картин. Особливо в таку погоду. 

Я, як завжди, прийшов до інституту. Хоча й рано вставати, проте на відміну від своїх однокурсників я любив антураж ранкових підйомів та походів на пари, поки місто ще не прокинулося. Є в цьому щось. Дуже атмосферне та загадкове. Особливо мені подобалися пари по живопису. Міський пейзаж моя фішка, моя пристрасть, моє натхнення. 

Проте я й подумати не міг, що колись в мене зміняться ті самі натхнення і пристрасть. 

По коридорах розливалося золоте проміння сонця, що гріло та пестило обличчя своїм ніжним осіннім теплом. Хоча в той же час з іншого боку будівлі були важелезні темні хмари, які несли в собі щось страшне, жахаючо прекрасне. Вигляд їх ваговитості наштовхував на роздуми про подальшу погоду цього дня. Чи буде сильна буря? А якщо буде, то як потрапити додому? Чи доберуся я цілим? Чи можливо ні?

Прийшовши до кабінету, раніше часу, я застав за полотном її. Навколо були покладені картини та роботи інших студентів та викладачів, багато фарб, пензлів, прикладів полотен, мольбертів. Творчий хаос робив свою справу на відмінно та створював потрібний антураж. А в далекому куті, за мольбертом. Міцно стискала в руці пензель, з-під якого з'являлися все нові й нові мазки. На вигляд ідеальна, жіночна, приваблива, але в той же час неосяжна дівчина. Шоколадні хвилі її густого довгого волосся акуратно спадали на плечі та спину. Порцелянова шкіра виглядала наче і не справжня зовсім. 

В таку красуню будь-хто закохається з першого погляду. Проте цей погляд... Так, очі красиві, навіть дали мені ідею для мого нового полотна, яке для мене геть не характерне. Але... Не знаю як пояснити.