7. Сусідка

Дана

— Привіт, — прошепотіла я, подумки лаючи себе.

— Ти кудись йдеш? Чому не ліфтом?

— Просто… Сартра вигулюю!

— Але ти без нього.

Ідіотка. Ой, ідіотка… Мої щоки запалали від сорому. Правда в тому, що я просто хотіла пройтися повз Тарасову квартиру в надії абсолютно випадково зустріти його і привітатися. Проте спустилася на його поверх і абсолютно випадково зупинилася й стовбичила перед його дверима хвилин п’ять.

Вчора після поцілунку я не могла знайти собі місця весь вечір. Намагалася читати, розмовляла з Сартром, ввімкнула телевізор, але в думках був тільки Тарас. Точніше його губи. І голос. Парфум. Щетина. Плечі. Мені різко почало подобатися все це після поцілунку, й нема на те ради. 

Чи не різко? Можливо, все це почало подобатися ще в той момент, коли я вивчала його обличчя й плечі? Або коли він врятував мене від свинтуса… тобто Вадима? Чи вчора за вечерею?

Я не можу дозволити собі знову відкрити серце першому зустрічному. Знаю, чим це завершиться. Не можу. Нізащо. Розумію це і все одно стовбичу зараз перед Тарасовими дверима.

— Просто я… забула Сартра. Повернуся по нього.

Я розвернулася, щоб іти геть, коли почула незнайомий дівчачий голос:

— Тарасе, з ким ти говориш?

— Це моя сусідка Дана.

Він наче віддалився, говорив в інший бік, мабуть, повернувши голову до квартири. А моє серце обірвалося, шугонуло вниз. Ноги ж навпаки полетіли вгору. Я ще ніколи так швидко не бігала з тростиною. Дивно, як не перечепилася за жодну сходинку. Отямилася тільки тоді, коли стояла в себе на поверсі, важко дихаючи. Боже, що зі мною?!

Здається, доки бігла, він гукав мене. Не почулося ж?

Цікаво, навіщо?.. Лише вчора ми ходили на побачення, а сьогодні зранку в нього гостя з милим дзвінким голосом. Швидко ж він. А я ще переймалася, чи не була після побачення занадто різкою!  

— Що ж ти твориш, Дано… — простогнала я, притулившись чолом до дверей.

Він там, мабуть, сміється з мене зараз. Все, що я можу зробити, щоб трохи нівелювати образ гарячкуватої дурепи, — це взяти Сартра й піти гуляти.

Я відімкнула двері, покликала свого йорка і, надівши на нього повідець, повела на вулицю. Можна було б спуститися ліфтом, але знову пішла сходами з наміром гордо пройти повз Тарасову квартиру.

— Взяла Сартра?

Запитання застало мене зненацька. Не очікувала, що він досі на сходовому майданчику.

— Як бачиш.

— А я от виніс сміття. Ти так швидко полетіла, що я не встиг познайомити тебе з сестрою. Зайдеш?

Сестрою? Сестрою! Боже… Ну я й осоромилась.

— Сусідку належить знайомити з рідними?

— Я подумав, це буде чемно. Взагалі-то тут дві мої сестри й мама, і вони вже зацікавилися дівчиною, яка ставить рекорд з бігу із тростиною.

Я вагалася. З одного боку, навіщо мені знайомитись із його сім'єю? З іншого, що поганого в тому, щоб познайомитися?

— Гаразд, знайом. Якщо до тебе можна з Сартром.

Ми зайшли в його квартиру, і я ще не почула запитань, але одразу зрозуміла, що на мене дивляться.

— Мамо, дівчата, знайомтеся — це Дана, моя сусідка зверху.

Тарас зупинився позаду мене, близько-близько. Провів долонею по моєму передпліччі, наче намагався притримати. Простий рух відізвався в моїй грудній клітці важкістю і тривогою, а на шкірі — сиротами.

— Дано, це моя мама Олеся, сестри Христя і Соля.

Кілька довгих секунд у коридорі панувала німота. Впевнена, вони не очікували побачити перед собою незрячу дівчину. Нарешті я почула виразний, веселий жіночий голос ліворуч від себе:

— Дуже приємно познайомитися! Рада, що в мого сина така мила сусідка!

Олеся спіймала мою руку у свої вогкі й м'які долоні, струснула її, вітаючись, і я вже подумала, що зараз опинюся в обіймах. На щастя, минулося. Ненавиджу, коли мене торкаються незнайомі люди. Ну… майже завжди ненавиджу, з Тарасом це чомусь не спрацювало.

— Навзаєм, — витиснула я з себе і спробувала всміхнутись.

А тоді зі мною по черзі поручкалися дівчата. Долоня Христі здалася мені дуже ніжною, хоча голос у цієї Тарасової сестри був гострий, зі смішинкою. А от Соля… Це, видно, вона запитувала Тараса, з ким він говорить. Її дотик здався мені відчуженим, найменш приємним. Готова побитися об заклад — я їй не сподобалась. Третя сестра, як пояснив Тарас, зараз була на стажуванні за кордоном.

Його мама ввічливо тріскотіла про квартиру і прибирання, Христя жартувала на ці ж теми, Соля щось їла, здається. А я стояла і не могла цього всього осмислити, хотіла втекти якнайшвидше і до побіління пальців стискала повідець у руці. Це не просто нові люди, з якими мене познайомили, це сім'я хлопця, який мене вчора цілував. Нехай розмова й не нагадувала знайомство з батьками нареченого, але моя фантазія вперто штовхала думки в цьому напрямку, і я все не могла розслабитись.

Врятував Сартр. І Тарас.

— Здається, твій пес вже хоче гуляти, — почула я спокійне зауваження прямо над вухом.

Він знову пройшовся долонею по моєму передпліччі, і моє тіло вдруге пробрав зрадливий мандраж.

— Так, ми з Сартром підемо. Гарного вам дня. Приємно було познайомитися.

— Навзаєм! — відповіли Тарасові сестри й мама хором.

Я змогла усміхнутися і винесла усмішку з собою на сходовий майданчик, спустилася з нею на кілька сходинок вниз і протримала її, доки Тарас не зачинив двері. А тоді розвернулась і пішла додому.

Пішла з заздрістю. Я заздрила Тарасові в тому, що він має таку дружну сім'ю. Заздрила його сім'ї, що у них є він.