1. Дочка афериста

Тарас

Іноді, щоб повернути втрачене, доводиться ставати на хибну, криву стежку. Зі слів юриста виходило, що тільки такий шлях мені й залишався. І це дуже дратувало.

Мабуть, моє обличчя транслювало гнів як вуличне табло рекламу, бо інтонація Євгена ставала все менш наказовою і більш заспокійливою.

— Законного шляху повернути твої гроші немає, — підсумував він і зітхнув так, ніби це його обмахлювали.

— Але?

Я підвівся і підійшов до відчиненого вікна, біля нього дихалося легше.

Незаконні шляхи мені ніколи не подобались, але так просто віддавати свої гроші якомусь аферисту я не збирався. Я не якийсь мультимільйонер, щоб розкидатися сімдесятьма тисячами доларів, які не за один місяць заробив.

Євген розвів руками й зиркнув на свого сина Антона, який завідував моєю першою автомайстернею. Ці двоє були мені як батько і молодший брат, тож переймалися моїми проблемами не менше, ніж своїми.

— Пам'ятаєш мого знайомого з тієї лікарні? Я дізнався діагноз цього твого Табінського, — сказав Антон. — Він скоро ґиґне.

Я гучно і смачно вилаявся.

Пів року тому одна необачна угода позбавила мене грошей, і це аукалося досі — відкриття третьої автомайстерні доводилося відкласти, а з кредитами взагалі була повна дупа. В поспіху я купив у цього шахрая Табінського не потрібне обладнання, а саме повітря і кілька поламаних залізяк. Доки зі всім розібралися, його і слід зник. Востаннє цей слід мелькнув місяць тому в онкодиспансері. І от тобі новина.

— То мені треба повернути свої гроші, доки цей вилупок не склеїв ласти?

— Якраз навпаки, — задумано промовив Євген і знову глянув на сина.

— Навпаки?

— Якщо не повернеш гроші у чистому вигляді, то можеш взяти його нерухомістю чи іншою власністю після того, як він скоцюрбиться.

— Це ж як?

— Можна спробувати домовитись з його єдиною дочкою, якій все відійде.

Оце було вже щось новеньке.

— Ви знаєте, де його дочка?

— Я знайшов, неважко було. — Мій друг не припиняв мене дивувати.

— І як я повинен з нею домовитися? Вона розумово відстала ідіотка, яка добровільно відмовиться від свого спадку?

— От тому я й кажу, що законного шляху немає. А його дочка… — Євген звів брови і театрально обірвав себе посеред речення. — Сліпа. Вона сліпа.

Це жарт?

Я розсміявся, не стримуючи себе. Трясця, яка іронія долі! Табінський обшахраював мене, скориставшись тим, що я не прочитав до кінця документи, а його дочка, виявляється, взагалі читати не може. То мені її теж обдурити? Підсунути щось для підпису?

— Дурня якась. Але чорт з ним. Питання в іншому: ви впевнені, що Табінський заповів усе їй? Може, він вже просадив мої гроші? Або залишить майно коханці чи віддасть благодійному фонду?

Антон заперечно мотнув головою.

— Він повністю утримує дочку, оплачує їй доглядальницю. Дівчина сліпа, але не оббиває пороги соцслужб, а цілими днями в дорогих лахах гуляє з собачкою. Звісно ж, ніде не працює.

— Ти слідкував за нею?

— Чого не зробиш для друга, який з головою пірнув у розхльобування наслідків шахрайства.

Останнім часом я справді повністю занурений у спроби викрутитись і знайти потрібне недороге обладнання. Антон взяв на себе багато моєї роботи, щоб я міг зосередитись на розв'язанні проблем. Мені треба було попросити Євгена про допомогу одразу, дати йому перечитати угоду, але ж ні, я вирішив пограти у великого бізнесмена, який вирішує все сам. Треба визнати: підписувати угоди — не моє. Крутити залізяки — моє, угоди — не моє.

— Ясно. Давай мені адресу цієї дівчини.

Я вирішив не відкладати в довгу скриню знайомство з дочкою Табінського, поїду до неї прямо сьогодні. Занадто багато часу згаяв, щоб церемонитись тепер. Піду й прямо скажу їй, щоб віддала гроші, коли отримає татків спадок. Нехай не думає нажитися на мені. Мені нема діла до того, сліпа вона чи глуха. Гроші — мої!

Спочатку, щоправда, довелося заїхати в супермаркет забрати маму з повними торбами продуктів, щоб не тягнула все на собі з однієї маршрутки в іншу. Навіщо вона досі стільки всього накуповує, коли я вже не живу з нею і сестрами? Хіба їм на трьох треба дві гори їжі на тиждень? Тим паче Руся зараз на стажуванні в Польщі, Христя цілими днями на роботі, а Соля як не в університеті, то десь тусується з подругами.

— Ти там не голодуєш, готуєш собі? Може, заїдеш додому на вечерю? Я голубців приготую! — Мама, як завжди, боялася, що я не дам собі ради.

Довелося довго переконувати її, що я добре їм і не псую собі шлунок мівіною.

Ми заїхали до університету, забрали Солю з пар, і аж тоді я повіз їх додому.

— Ти якийсь похмурий, братику! — тараторила моя наймолодша сестра, зазираючи мені через плече з заднього сидіння. — Блідий зовсім. Знаю! Тобі у гори треба, свіжим повітрям подихати, а то лише скнієш зі своїми машинами цілодобово! Ми от з дівчатами на Говерлу їдемо підійматися наступного тижня.

— Яка Говерла? З якими дівчатами? — Спочатку я скипів. Визнаю, треба спокійніше реагувати, вона вже доросла. — Тобто… Гм. Точно з дівчатами? І взагалі, там не холодно ще?

— Точно. З дівчатами. Лише початок вересня, сніг ще не впав!

— Я ось і без снігу застудився. Чуєш, як говорю?.. Одягайся тепло. Грошей дати?

— Ну… — Соля блиснула очима на маму, знаючи, що зараз отримає прочухана, якщо попросить. Мама в такі моменти заводить довгу пісню про те, що я й так на собі тягнув усіх не один рік, час мені подумати про себе, а вони з сестрами дадуть собі раду.

— Там моя барсетка з гаманцем десь біля тебе, візьми скільки треба.

— Дякую, братику!

— Тарасе!

— Мамо, не сварись. Я можу собі дозволити побалувати молодшу сестру. Руся і Христя вже без мене справляються.

На щастя, ми приїхали, й мама не мала часу на вичитування. Я заніс сумки з продуктами у квартиру, потерпів, доки Соля з вдячності розцілувала мене у щоки, і нарешті подався на пошуки сліпої дівчини, від якої залежала моя фінансова ситуація в найближчі місяці.