6.2.

Ми швидко піднялись на її поверх, завели додому Сартра, якому обламалась вечірня прогулянка.

— Вести бізнес — це важко? — спитала Дана, коли ми сіли в моє авто.

— Як тобі сказати… Люди думають, якщо у тебе свій бізнес, то гроші тобі сиплються на голову прямо з неба. Можливо, воно так і є в тих, хто має багатих батьків, хто отримав гроші й становище у спадок. Але якщо сам, власними руками, камінчик за камінчиком будуєш свою справу, то гроші на голову посиплються не обов'язково й точно не одразу, але проблеми, податки, невдачі — неодмінно.

— Я розумію. Люди часто неправильно уявляють життя, яким живуть не вони. 

Вона зітхнула, мабуть, подумавши про себе.

Ми приїхали до автосервісу за лічені хвилини. Я допоміг Дані вийти з авто і, взявши її за руку, повів всередину. Це вийшло несвідомо. Мені просто захотілося тримати її долоню у своїй, а вона не пручалась.

— Обережно. Праворуч лежать шини.

Я вів її великим приміщенням і вперше дивувався, яке воно захаращене. Щодня тут буваю, але досі, доки не привів Дану, незручностей не відчував.

— Мені треба замінити зчеплення в одному авто. Це недовго. Посидиш біля мене, доки працюватиму, чи в моєму кабінеті? Там є диван.

— Працюй. Не звертай на мене уваги. Я дам собі раду.

— Гаразд, дивись, оце двері в кабінет, отут, ліворуч, автомобіль, який ремонтуватиму…

Я описав їй приміщення, провів по периметру, щоб зорієнтувати, а тоді взявся за свою роботу. Ну як взявся… Робив руками одне, а дивився в інший бік. Дана повільно ходила по майстерні, обережно торкалася руками стін і обладнання. Трохи посиділа на стільчику біля гідравлічного преса, трохи помалювала пальцем на покритій пилом тойоті, яка стояла в нас другий місяць. Аж нарешті вона пішла в комірчину-кабінет, і мене вистачило на десять хвилин спокійної роботи.

— Чорт. — Я відкинув інструмент і подивився в бік незачинених дверей.

Дана поводилась тихо, нічим мене не відволікала, але мені все одно не працювалось. Весь час думав про те, щоб не поранилась випадково, роздивлявся її вираз обличчя і милувався, доки ходила поруч, а пішла в комірчину — душа тягнулась за нею… Яка тут робота?

Коли я зайшов у кабінет, Дана сиділа на скрипучому дивані-книжці, який був старшим за мене.

— Ти іноді спиш на ньому? — спитала, мабуть, почувши мої кроки.

— Так, буває. Як ти зрозуміла?

— Подушка пахне твоїм парфумом.

Я подивився на засмальцовану подушку, на якій вона тримала руку. Пахне? Виходить… Дана її нюхала? Я моргнув лише на долю секунди, але за цей час під повіками виразно блимнула ілюстрація того, як Дана підносить мою подушку до обличчя, втикається в неї носом і вдихає аромат. Фантазія відізвалась тяжкістю в паху і дратівливим свербежем долонь.

Я підніс руку, розтріпав волосся на маківці й, почухавши потилицю, спробував спитати просто, спокійно:

— Ти не хочеш спати?

Вона чомусь підвелась. Мабуть, збиралась заперечити і ще погуляти майстернею. Я вже хотів відвернутись, піти до роботи, однак почув тихі, але твердо промовлені слова:

— Хочу. Я хочу спати. З тобою.

Її губи були розтулені, вологі. Пальці — міцно стиснуті в кулаки. Плечі ж завмерли у вичікувальній напрузі. А в мене — сухість у роті, раптова й непереборна, і я не вигадав нічого іншого, окрім як кинутись до її вологих губ. Спіймав її лице в долоні, тримав міцно. І цілував. Навіжено, нестримно. Не більше секунди в мені жило вагання: чи не означало Данине “спати” буквально “сон”? Але вона відповіла на поцілунок, вчепилася пальцями в мої плечі, подалась вперед, притислась до мене. Отже, не означало. Ні, вона не про сон говорила.

Дана цілувала, як і раніше, невміло, але мені зривало дах від її жаги, від того, як тулилася до моїх грудей своїм м'яким тілом. Я стягнув її пальто, пожбурив кудись, і лиш тоді опам'ятався, відпустив її губи, бо мусив спитати:

— Ти впевнена, тут? Може, їдемо до мене чи до тебе?

— Не треба. Тут. Зараз.

Між словами вона хапала ротом повітря, чіплялась за мої плечі ще сильніше.

— Просто це не найкраще місце, якщо… — Я запнувся, хотів поставити максимально дурне запитання, але не знав як. Видихнув і нарешті тихо промовив: — Дано, у тебе ж хтось був? Чи це вперше?

— Був, — прошепотіла вона спантеличено, наче не очікувала такого запитання. Ще тихіше додала: — Але, будь ласка, поводься так, наче ти перший.

Наче я перший. Мені слід було вгамувати ненаситний потяг до неї, вдихнути глибоко, пригальмувати і спробувати бути обережнішим. Я ніжно торкнувся губами її щоки, поцілував у скроню, потерся носом об волосся.

— Зажди, я розкладу диван.

Місце справді було не найкращим. Якби Дана могла бачити цей старий диван і пошарпані пледи, мені стало б перед нею соромно. Перед собою соромно було вже. Неправильно було кохатися з нею тут, вона ж не якась дівка на одну ніч, вона занадто тендітна й чиста для цього місця. А проте я не хотів чекати, не міг терпіти. Нутром заволоділа така сверблячка, що я в лічені секунди впорався з імпровізованою постіллю, підхопив Дану на руки і вклав на диван. Вона вигнулась, і я припав до її шиї. Впивався губами у тонку, напівпрозору шкіру, а руками пестив м'які вигини її талії під кофтою.

Пальці Дани пірнули під мою футболку, пробіглися низом живота і перечепились за джинси в районі ширінки.

— Не треба, не поспішай, — простогнав.

— Я просто хочу перевірити.

— Що перевірити? — З несподіванки я відхилився і зазирнув їй у вічі, забувши, що не прочитаю в них відповіді.

— Чи ти підійдеш мені, — вона промовила тихо, але впевнено. Надула щоки.

Я засміявся, спіймав її руку і забрав зі своєї ширінки. Ох, ця дівчина — щось із чимось.

— Я розумію, що ти звикла все спочатку досліджувати руками, але запевняю: це зайве. Обіцяю, що не розчарую.

— Але я не через те, я хотіла…

— Все буде добре, Дано. Розслабся і повір мені. Все буде добре.

Вона хотіла щось ще заперечити, але я не дозволив. Поцілував, і її заперечення втонули в тому поцілунку.