5. Відвертість по-сусідськи

Дана

До самісінького вечора я не потикала носа на вулицю. Думала, коли споночіє, все ж виведу Сартра гуляти, але зовсім розлінилась від кількох чашок чаю, неспішного слухання аудіокниг і сумних роздумів.

Якраз збиралася вечеряти, коли у двері подзвонили. Це міг бути тато чи тітка Марта, але я очікувала іншу людину. Й не помилилась.

— Привіт. Я з добросусідським візитом, — тихо сказав Тарас.

— По сіль?

— Не зовсім. — Я почула награно важке зітхання. — Ти зайнята?

— Хотіла почитати, — збрехала я, хоча книги мені за сьогодні вже остогидли. — А в чому справа?

— У мене страшенно нудний вечір після страшенно втомливого дня. Вирішив зайти до єдиної сусідки, яку тут знаю, і запропонувати разом подивитися фільм. Ну, чи послухати.

— А чому не подивишся сам?

— Кажу ж, нудно. То як?

Я вдала, що замислилась, хоча вже знала, що не зможу відмовитись.

— Дивимось у мене. З тебе сидр, попкорн і чипси з крабом.

— Вже біжу в магазин.

— Чекай. А що подивимось?

Тарас прицмокнув язиком, чомусь я подумала, що він зараз тре чоло або куйовдить волосся. Або ж стоїть, притулившись до одвірка плечем, і напружено міркує.

— Пропоную щось французьке.

— Не кажи, що “Таксі”.

— О, ні. Можна комедію з тим смішним каплоухим актором…

— З Дені Буном?

— “Митниця дає добро”! — вигукнув Тарас.

Я прошепотіла те саме одночасно з ним. Розсміялися ми теж одночасно.

— Слухала цей фільм мільйон разів.

— Я лише двічі. Тоді можна…

— “Кохання — найкращі ліки”!

— Прочитала мої думки.

— Його я слухала два мільйони разів.

— Тоді буде два мільйони й один раз. Вмикай, а я по чипси.

— І сидр!

Двері ляснули, а я лише зараз зрозуміла на що підписалась. І як це щойно вийшло?.. Мимовільно він зачепив те, що я любила не менш за книги, — французькі комедії. Тож тепер мене чекали майже дві години з Тарасом у моїй кімнаті. Наодинці.

— Кохання — найкращі ліки, — промовила я назву, ввімкнувши телевізор, що висів навпроти мого ліжка.

У мене було оплачено одразу кілька сервісів для перегляду фільмів. Більшість з них, особливо українські, не були пристосовані для незрячих. Але іноді я дивилася фільми французькою чи англійською з тифлокоментарем — звуковим супроводом, який пояснює, що діється на екрані. Втім зараз ввімкнула комедію на звичайному українському сервісі, зрештою я слухала її стільки разів, що знаю напам'ять кожен крок персонажів.

Тарас повернувся швидко. Я встигла знайти фільм, але не встигла вигадати, як ми влаштуємось.

— У мене тільки ліжко, — пояснила, запрошуючи його в кімнату. Чомусь стало незручно. — Немає дивана чи крісел.

— Сусідів у ліжко не запрошують, так?

— Ні, я… Я не про це. Просто… Якщо тобі некомфортно…

— Мені цілком комфортно. Обіцяю, що не вкушу тебе. Сідай і бери сидр. Я піду на кухню, зготую попкорн у мікрохвильовці.

Я не встигла заперечити, під його ногами рипнула підлога — вийшов. Тому сіла на ліжко і вирішила чекати. Намацала дві бляшанки різних розмірів, але не знала, в котрій з них сидр.

— Ти зовсім не соромишся господарювати в моєму домі, — зауважила, коли Тарас приніс з собою запах сирного попкорну.

З іншого боку прогнулося ліжко.

— Я не сором'язливий. Ось попкорн, а ось чипси. — Він спіймав мою руку і показав, що де лежить. — Зараз відкрию тобі сидр.

Доки Тарас порався з бляшанками, я ввімкнула фільм. Історія починалася з того, що швидка везе іпохондрика Романа Фобера нічним містом.

— Я розповідатиму тобі, що робиться на екрані, гаразд? — запропонував Тарас, вкладаючи мені в руку бляшану пляшку з сидром.

— Дякую.

— Лікарі дивляться його рентгенівські знімки… 

Я знала, що там відбувається: лікарі не розуміють, що не так, адже пацієнт здоровий, а він сам заходить в кабінет і починає втручатись, щоб довести власну хворобу. Знала, тому слухала фільм не дуже. Натомість прислухалась до звуків праворуч від мене. Тарас сидів близько. Коли рухався, торкався плечем мого плеча. Він підмостив нам під спини подушки й відкрив свою пляшку. Поводився так безцеремонно, наче ми щодня разом дивимось фільми на моєму ліжку. Не розумію, чому мене це не дратує.

— А що п’єш ти?

— Безалкогольне пиво. Хочеш спробувати?

Я почула, як він сьорбнув, і різко захотіла.

— Так. Якщо можна.

— Тримай.

Я чекала, що він дасть мені пляшку в руку, але натомість підніс прямо до губ.

— Обережно, не поріжся, — прошепотів.

Я нахилилася, торкнулася губами бляшанки і знайшла отвір для пиття. Подумала: Тарасові губи щойно торкалися того самого місця. Треба ж, у нас вийшов опосередкований поцілунок.

— …Просто не хочу ні з ким цілуватися. Якби ти знала, скільки мікробів передаються через поцілунок! — запевняв Фобер незнайомку на новорічній вечірці.

Я закашлялась. Пиво пішло “не в те горло”, у грудях запекло.

— Все гаразд? — Тарасова долоня торкнулася мого плеча.

— Так, все добре.

— Можна спробувати твого сидру? — тихо спитав він. Я буквально чула, як усміхався.

— Хочеш обмінятися мікробами?

— Ми вже обмінялися ними. Вчора. Забула?

Якби ж то. Мені досі робилося спекотно від спогадів.

Я піднесла свій сидр, і він вкрив долонею мою долоню. Нахилився, зрозуміла я з поруху повітря і наближення до мене шлейфу мускусного парфуму. Мабуть, торкнувся губами, але пляшку не перехилив.

— Ти ж не випив, — прошепотіла я, дивуючись.

— Я не п'ю алкоголю.

— Тоді що ти зараз робиш?

— Користуюся єдиною можливістю тебе поцілувати, хоча б через бляшанку.