4. Прибрати квартиру, очистити думки

Тарас

Стеля наді мною була як ніколи чорною. Не ввімкнувши світла і не роздягнувшись, я впав на ліжко й тепер старався видивитись у суцільній темряві хоч один світлий промінчик. Ну треба ж! Я витратив час і гроші, поселився в цю обдерту халупу — і все задля чого? Задля того, щоб мене відшили після першого ж побачення!

…— А ти гарно цілуєшся? — спитала Дана так, наче це не вона щойно мене послала, розумно аргументуючи.

— Жодна з моїх колишніх не жалілась.

— А багато їх було, цих колишніх?

— До статусу героя-коханця не дотягую, але й целібату ніколи не дотримувався, — я відповів трохи роздратовано, повернувся й дивився, як вона кусала нижню губу.

Хвильку чи дві Дана простояла нерухомо, а тоді повернулася спиною до дверей, обличчям до мене. Прошепотіла:

— Тоді поцілуй, перевіримо.

Я був злий на неї й на себе, хотів радше вкусити, ніж поцілувати, але агресія куди й поділась, коли підійшов ближче. Вона дихала важко, стояла з розтуленими вологими губами, а в моєму горлі пересохло. Я забрав з її руки ціпок, поставив його під стіною. Дана зробила пів кроку назад, підперла спиною двері, і я її наздогнав, став так близько, що її груди майже торкалися моєї шкірянки. Не зогледівся, як одна моя рука опинилася на її талії, а іншою я вже погладжував її щоку, притримував підборіддя, скеровуючи так, щоб було зручно цілувати.

Її губи виявились настільки м'якими й ніжними, що в перші секунди я боявся занадто сильно зім'яти їх чи прикусити, щоб не зробити боляче... Вона геть не вміла цілуватись. Стояла напружена. Ледь-ледь, несміливо рухала вустами, й мені довелося взяти ініціативу у свої руки. Чи то пак губи. Всю ніжність, всю обережність, на яку тільки був здатен, я вклав у цей поцілунок, щосили стримувався, щоб не зробити його палкішим, але поволі все одно розпалювався. Зогледівся — і вже втискаю Дану у двері, тримаю міцно, веду в поцілунку, змушую відповідати мені так само палко…  Мені не хотілося зупинятись. Чорт, та в моїй голові навіть не виникло думки, що треба зупинитись! Відчуття було, наче відмовляють гальма, а я їду на літніх шинах зимовою трасою. Невиправданий екстрим чи банальна дурість?..

Якби вона не поклала руки на мої плечі й не спробувала відіпхнути, я не зупинився б. Добре, що зробила це вчасно. Ще трохи — і я не зміг би.

— Все. Не треба. Пусти, — прошепотіла Дана, коли я нарешті зміг звільнити її губи.

— То як? Гарно я цілуюсь чи ні? — Я почув, як збилось моє дихання.

— Так, дякую. Гарно. А ти… Ти тепер задоволений? Так повинно закінчуватись побачення?

— Не так. Воно мало б закінчитись твоєю згодою на наступне.

— Її не буде. Вибач. Я не змінила своєї думки.

Я досі стояв близько, і Дана посунула долоні на мої передпліччя, легко відштовхуючи, наче натякала, що мені час.

— Тобто ти не даси мені шансу?

— Ні. — Вона мотнула головою. — Я не дам тобі шансу зробити мені боляче.

Сперечатись було марно. Принаймні зараз.

— Гаразд. Зрозумів. Але принаймні добросусідські стосунки ми можемо зберегти? Ну там… Якщо раптом у мене закінчиться сіль, я зможу зайти?

Здається, вона не була готовою до такого запитання. Розгубилась. Тонкі пальці, які шукали ціпок, завмерли в лічених міліметрах до нього.

— Мабуть… Так. Я думаю, так. Без проблем. Ми не зобов'язані вдавати, що незнайомі. Але без фокусів. Просто сусіди.

На останніх словах Дана надула щоки, й це вкотре за вечір здалося мені милим...

…А тепер я лежав, супився до стелі й думав, що треба нарешті викликати клінінгову службу. Прямо завтра. Неможливо жити в цьому срачі, який навіть у темряві очі коле. Що треба, в біса, робити у спальні, щоб всі стіни були у жирних плямах?!. Ні, чорт, ні, краще мені цього не знати.

Я дістав смартфон і почав шукати служби, які займаються прибиранням квартир. Якраз знайшов одну, яка здалась мені хорошою, коли на дисплеї висвітився вхідний дзвінок від мами.

— Куди ти зник? Цілий день не телефонуєш! — з обуренням і тривогою вигукнула вона, коли я підняв слухавку.

— Вибач, мам. Замотався. Роботи багато. І з цим переїздом… Ось шукаю клінінг, щоб приїхали прибрати мені квартиру. Тут повний безлад.

— Який клінінг? Ще гроші платити! А ми з дівчатами для чого? Приїдемо і допоможемо тобі!

— Мамо…

— Навіть не заперечуй! Завтра субота, вихідний… Ану, чекай. Зараз я спитаю Христю і Солю, чи в них нема планів.

Я закотив очі під лоба, але заперечити не встиг. Почув, як мамин голос віддалився. Вона запитала дівчат, і до мого слуху донеслися запевнення, що вони вільні, а Соля навіть вигукнула: “Братику, чекай нас завтра! І замов піцу!”.

І хто мене за язика тягнув розповісти мамі про прибирання?..

— Чув? Ми завтра зранку у тебе! — діловито виголосила вона.

— Ви не знаєте адреси. Я зранку в майстерню мотнусь, а тоді заїду по вас в годині десятій.

Я розірвав дзвінок лише після того, як десять разів пообіцяв мамі, що точно заїду і ніяких прибиральників не викликатиму. Відклав телефон і знову подивився на стелю. Прямо там, над цією стелею зараз була дівчина, яка за кілька зустрічей зовсім розшарпала мою душу. Можливо, зараз вона лежить в ліжку прямо наді мною — дивовижно, ліжко тут теж стоїть праворуч від дверей, на тому ж місці, що в її спальні. Можливо, грається з псом. Або читає Сартра… Я уявив, як її пальці бігають брайлівськими сторінками, і зітхнув, на секунду згадавши, якими ніжними були ці пальці на моєму підборідді, вилицях, губах. А тоді облизав губи, які ще смакували нею.

***

Спалось мені тривожно. З самого ранку невиспаний і злий поїхав у майстерню. Працівників ще не було, тільки Артем сидів за ноутбуком, шукав запчастини для китайської бляшанки, яку вчора пригнали.

— Як там Дана? — спитав він, не піднімаючи погляду від монітора.

Я впав на диван і потер очі. Вчора сказав другові про побачення, тож тепер так просто не відкараскаюсь від запитань.