3.4.

Тарас

Вона стояла переді мною беззахисна й налякана, а я не міг зрозуміти, що зробив неправильно. Сказав щось не те? Варто було обрати більш людне місце? Може, її сполохала перспектива йти до готелю? Чи даремно забрав ціпок?

— Який вихід? — спитала вона голосом, що тремтів.

— Ось який.

Обережно тримаючи її за плечі, я подався вперед, притулився до неї, притулив її до себе. Дана завмерла, не пручалась, і я поклав долоню на її потилицю, запустив пальці в густе волосся, іншою рукою обійняв за талію.

— Бачиш, не страшно?

Не відповіла. Стояла мовчки, не знати, що собі думала, й це збивало мене з пантелику. Вона така несхожа на решту дівчат! Так вміло, твердо давала мені відкоша тоді, коли інша розтанула б, й водночас так покірно поступалась там, де інша вже влаштувала б істерику. Її волосся пахло малиною, і я не втримався, уткнувся носом, вдихнув глибше. Подихом вона лоскотала мою шию. Здавалося, моя шкіра от-от стане гусячою, але не від того, що неприємно, а тому, що дражливо, терпко. Хороше. На думку спало саме це слово. Стояти так з Даною було хороше. Тому я стояв і насолоджувався. Головне не думати, хто ця дівчина і для чого я це роблю.

Вона відступила несподівано. Плавно випурхнула з моїх рук, й мені стало якось порожньо.

— Не звертай уваги, я щось розклеїлась. Давно не виходила на люди з кимось, — сказала Дана спокійно, у своїй трішки колючій манері, і я заспокоївся — минулось.

— Часто з тобою таке трапляється?

— Ні. Лише кілька разів було, коли опинялася в незнайомих місцях сама або в незвичних ситуаціях.

Я знову поклав її руку на свій лікоть, і ми пішли далі. Це був той самий парк, де я збирав Сартрове лайно. Я повернув голову, глянув у той бік, де це відбулось, й мало не засміявся. Мені хотілося згадати вголос цю пригоду, але не міг. Ні, Дана ніколи не дізнається, що тоді в цьому парку була наша перша зустріч.

— Ти не спитаєш, чому я не можу бачити? — заговорила вона.

— Якщо спитаю, ти розповіси?

— Тут нічого приховувати. — Дана стенула плечима. — Я народилася такою. Невиліковна атрофія зорових нервів обох очей.

— Невиліковна? Тобто ти ніколи не бачила?

— Так. Це вроджене і не лікується, ніяк. Не бачила й не побачу.

Атрофія зорових нервів обох очей. Я не знав нічогісінько про цей діагноз, але стало зле від самої назви... Чи від усвідомлення того, що Дана приречена все життя прожити в темряві?.. Вона дочка людини, яку я ненавиджу всім серцем. Напевно, я мав би ненавидіти її теж. Проте нічого такого не відчував. Була лише жалість. Ця дівчина не винна у гріхах свого батька. Я, як ніхто, знаю, що ми не відповідальні за вчинки наших батьків. Якби у мене був інший шлях, я б ніколи її не скривдив. Але… на жаль.

— Ти молодець, що навчилася з цим жити. Це важко, напевно… Я навіть не можу уявити, наскільки важко.

— Напевно. Я не знаю, бо не маю з чим порівняти. Кажуть… — вона замовкла, замислилась на хвильку, а тоді різкіше, з загрозливими нотками в інтонації випалила: — Коли один з органів чуття не працює, його функції компенсуються іншими органами. Конкретно в мене — мізками. Тому одразу попереджаю: не думай водити мене за носа. 

— За носа — в жодному разі. Це буде трохи незручно. Тільки ось так, як зараз, за руку.

Дана гмикнула стиха, але усмішку сховати не змогла — я зауважив, як вона стискає губи, але кутики рота все ж посмикуються.

Я наперед забронював столик у ресторані, попросив віддалене місце майже в самому кутку, біля вікна. У залі майже не було людей, вечеряли тільки дві пари за одним великим столом. На фоні грала тиха, ледь чутна музика, щось з класики. Я допоміг Дані зняти плащ і сісти. Щойно сам зайняв стілець, до нас підбіг офіціант з меню.

— Можливо, бажаєте замовити одразу? — запропонував він і обвів нас поглядом.

— Ні, дякую, ми спочатку подивимось.

Меню перед Даною лежало недоторканим. Я розгорнув своє.

— Я читатиму, а ти обереш щось. Гаразд?

Вона кивнула, відхилилась на спинку крісла й обійняла себе за плечі. Мені важко було читати вираз її обличчя, емоції на ньому завжди були наче притлумлені, однакові. Лише зрідка її щоки трохи надувалися, і це мало дуже милий вигляд.

Я зрозумів, що сиджу й витріщаюсь на неї замість того, щоб дивитися в меню. Прочистив горло і зачитав:

— Закуски та салати. Запечений камамбер у хрусткій скоринці. Салат з грушею, сиром дор-блю та горіхом пекан. Легкий салат з креветками…

Я перечитав весь список закусок, супів, перших страв, гарнірів і десертів. Думав, Дана не запам’ятала, але вона здивувала мене чітким вибором:

— Качина грудка з карамелізованою грушею і мікс салатів з копченими томатами. На десерт — гарячий яблучний штрудель з фірмовим джелато. І я за себе заплачу.

— Згоден з усім, крім останнього. Я запрошував, отже я плачу. І на майбутнє: навіть якщо запросила ти, все одно плачу я.

— Майбутнього не буде, — пробурмотіла вона тихо і навіщось відвернула голову до вікна.

Я наче як зв’язався з Даною, щоб повернути свої гроші, а не витрачатися ще й на неї. А проте сама думка, що вона платитиме за себе, здійняла в душі хвилю обурення. Якось… не по-чоловічому вийшло б.

Прийшов офіціант, і я зробив замовлення. Мені взагалі байдуже було, що їсти, — не звик до делікатесів у дитинстві й не став гурманом тепер, тому замовив собі те саме, що обрала Дана.

Ми мовчали, чекаючи їжу, аж доки я не вигадав, що б такого спитати:

— А хто та жінка, яка була в тебе вдень?

Дана видихнула полегшено, мабуть, зраділа, що я нарешті про що-небудь заговорив.

— Тітка Марта. Тато найняв її, щоб допомагала мені в побуті.

— Твій тато не живе з тобою?

— Ні. Він… Це довга історія.

Чи не вперше я спитав себе: чому цей шарлатан покинув доньку? Хіба їй не жилося б легше, якби батько був поряд?

— А твоя мама?

— Вона померла, коли я була маленькою. Розкажеш щось про себе?

Я волів би розповідати про себе якнайменше, але якщо відмовчуватимусь — буде підозріло, а брехати не хотів. Гидко якось брехати сліпій… тобто незрячій дівчині.