3.3.

***

Я попросила тітку Марту затриматись довше і нафарбувати мене. Вона гмикала, прибалакувала, що не довіряє цьому хлопцеві, але все ж допомагала мені зібратися, навіть вирівняла моє вічно неслухняне волосся. Хотіла залишитися і дочекатися мене з побачення, але я переконала її йти додому і пообіцяла, що зателефоную, коли повернусь.

Я й сама не довіряла цьому хлопцеві. По-дурному було йти на побачення з тим, про кого нічогісінько не знала. Частина мене опиралася його наполегливості, але інша частина переконувала: нічого страшного не трапиться, якщо ти проведеш з ним один вечір, Дано. Лише один вечір.

Тарас подзвонив у мої двері рівно тоді, коли мій годинник з голосовим супроводом повідомив, що вже сьома. Я тупала перед дверима, нервово поправляючи сукню і волосся.

— Ти красива, — перше, що він сказав, коли я відчинила двері. — Але… ти лише в цьому підеш? На вулиці холодно, накинь щось на сукню.

Я хотіла гарною пройтися у червоній сукні з блискітками (Марта розказала мені, якого кольору моє вбрання), а він каже “накинь щось”! Дошкульно. Але, напевно, Тарас має рацію, все-таки вересневі вечори холодні. Я знайшла на вішаку свій тренч — чорний же личитиме до червоної сукні? — надягла і, вийшовши на сходовий майданчик, замкнула квартиру.

— А в що одягнений ти?

— Можеш помацати.

— Бачу, тобі сподобалося минулого разу. Але ні, дякую, краще розкажи.

— На мені єдина сорочка, яку я маю, — чорна з білими ґудзиками, а ще джинси і шкірянка. Сподіваюся, у ресторані немає дрескоду.

Ми спустилися ліфтом і вийшли з будинку. Тарас притримав мені двері, а тоді спіймав моє зап’ястя, коли опинилися на порозі.

— Зажди. Дай мені це.

Він взяв з моєї руки ціпок, і я зреагувала запізніло, хотіла забрати назад, але впіймала пальцями тільки повітря.

— Віддай. Як я йтиму?

— Тобі не знадобиться. Тримайся за мене. От побачиш, я ще надійніший, ніж твій ціпок. Але спочатку ми зробимо ось так.

— Ой!

Я перелякалась, що кудись лечу, але швидко зрозуміла, що Тарас просто підняв мене і зніс з порога. Ненавиджу почуватися безпорадною, але в його руках відчувалася така міць, а в словах, поведінці і навіть їдкому мускусному запаху чоловіка така твердість, що мимоволі піддалась.

Він опустив мене на землю, поклав мою долоню на згин свого ліктя, й обережно повів.

— Ходімо. Ти ж не заперечуєш, якщо пройдемося пішки? Тут зовсім недалеко.

— Здається, мої заперечення тебе мало хвилюють. Не загуби мій ціпок.

— Я склав його і бережно несу.

Я міцніше притислася до його плеча. Тарас крокував повільно, намагався підлаштуватися під мій крок.

— Чому від тебе постійно пахне бензином?

— О, так сильно? — Він засміявся. — Не лише бензином. Ще дизелем і мастилом, напевно. Ці запахи мені в’їлися у шкіру. У мене дві автомайстерні. А взагалі я з шістнадцяти років з автомобілями вожуся. Були й інші підробітки, але переважно я працював на мийках, шиномонтажах, автомайстернях, доки не відкрив свою… Вибач. Після того, як заходив до тебе, я поїхав на роботу й повернувся п’ятнадцять хвилин тому, не встиг у душ. Попшикався парфумом, але, здається, це не допомогло.

— От краще не пшикайся! — Я теж засміялась, вдихнувши той самий мускусний запах, який постійно його супроводжував разом з бензином. — Цей парфум гірший за бензин.

— Справді?.. Тоді тобі доведеться допомогти мені обрати інший. Ти вже п’ята дівчина, яка скаржиться на мій парфум.

— П’ята за рік? Тиждень, місяць?

Я різко зупинилася. Спробувала відсмикнути руку, але він накрив мою долоню своєю, притримав.

— Інші чотири — моя мама і сестри.

Я зціпила зуби і відчула, як щоки починають палати. От дурепа. Дурепа, дурепа, дурепа! Він мені ніхто, а я вже ревную.

— Ми за два метри від переходу. Ходімо.

На мій подив, Тарас нічим не виказав, що помітив мої ревнощі. Точно ж помітив, та чомусь промовчав. Його голос звучав впевнено, але м’яко, плече, на яке опиралась, було дужим і твердим, а парфум вже не дратував, навіть почав подобатися. Мама і сестри. Цим дівчатам пощастило, що поруч з ними є хтось такий — дужий, впевнений, з міцними плечима. Заздрю їм.

— То куди ми йдемо? — спитала я, прочистивши горло.

— Трішки пройдемося парком… Це Меморіальний сквер, не найромантичніше місце, але тут поруч готель, у якому працює чудовий ресторан. Я подумав, що це кращий вибір для першого побачення, ніж один з переповнених ресторанів у центрі. 

Ми перейшли дорогу. Тарас м’яко повертав, скеровував мене своїм плечем і попереджав, коли треба взяти курс лівіше чи правіше. Мені здалося, що я приросла до його плеча. Боялася відпустити його лікоть, і хоча й перебувала в парку, де щодня гуляю з Сартром, почувалася розгублено, наче в новому місці. Єдиною твердою опорою був він.

Свіже вересневе повітря лоскотало ніздрі. Повз проходили люди. Я чула розмови, сміх. Напевно, на вулиці було темно і світили ліхтарі. На віддалі почулася музика — чи то доносилася з якогось закладу, чи то грали вуличні музиканти. Я йшла під руку з хлопцем, який запевняв, що я йому сподобалася. З хлопцем, для якого я зараз цікава, як химерне звіреня, але набридну, якщо доведеться ще раз-другий побути мені провідником. Він вів мене на побачення. А може... А що коли не на побачення? Що коли за розмовою я втратила орієнтир і не зрозуміла, що йду в іншому напрямку? У нього можуть бути зовсім інші думки й наміри, а я нічого не вдію. Ще й мій ціпок забрав!

До горла підкотила паніка, раптова, як порив вітру за сонячної погоди. Повітря загусло у грудях, а ноги приросли до місця. Я знала цей стан, коли хочеться втекти, сховатися від усього світу. Якомога далі від усіх. Від усіх і від нього. 

— Дано, що трапилось? Чому ти зупинилась?

— Я не можу. Не можу. — Мій голос здався навіть мені самій нервовим, розшарпаним. — Це все даремно. Я хочу додому. Дай мені ціпок, і я піду.

Тарас забрав свій лікоть і поклав обидві долоні на мої плечі. Стояв так близько, що мене обдало жаром від його тіла і його подиху.