3.2.

— А хто ви? — почула я насторожене запитання тітки Марти.

— Ой, вибачте, не представився. Мене звати Тарас, я ваш сусід знизу.

— А ви хіба знайомі з Даною? — не вгавала моя компаньйонка.

— Так, ми нещодавно познайомились.

— Дивно, вона не розповідала про це…

Я зрозуміла, що від нетерплячки ходжу туди-сюди. Не витримала нарешті й гукнула:

— Марто, впустіть гостя, будь ласка.

У відповідь почувся сердитий гмик і не менш сварливе:

— Заходьте і роззувайтесь, я лише сьогодні підлогу помила.

Марта не любить гостей-хлопців у мене. Їх то й не було багато, лише один, і той — не гість, а охоронець, але вона переконана, що мені треба бути дуже обачною з чоловіками. Я цю думку підтримую, хай і причини так думати у нас з моєю компаньйонкою різні. Вона гадає, що я занадто беззахисна, щоб залишатися наодинці з підозрілими типами. Після випадку з Вадимом важко з цим не погодитись, але в мене інша причина уникати хлопців: я боюся розбитого серця і розтрощених надій.

— Привіт, Дано!

— Привіт. Ходи в мою кімнату. Марто, ви вже можете йти додому. Дякую за обід.

Вести його у свою спальню мені не хотілося, все-таки це надто особистий простір, але говорити при Марті не хотілося ще більше. Я ж точно знаю, що вона тепер снуватиме по квартирі, доки Тарас не піде! Хоча, може, воно й на краще. Все ж ми занадто мало знайомі, щоб я могла йому довіряти.

Ми зайшли в мою кімнату, і я почула, як він негучно зачинив двері за нашими спинами. Стояв десь поруч, і я відійшла трохи далі, зупинилася біля свого робочого столу.

— То ти поселився у квартиру Вадима?

— Це було неважко, — його голос звучав весело. — Квартира, щоправда, в жахливому стані. Викличу на днях клінінговий сервіс, боюся, сам з прибиранням не впораюсь.

— Ясно.

Я обійняла себе за плечі. Пальці втонули у м’якому ворсі старого светра. Боже, я, мабуть, маю жахливий вигляд. Цьому светрові років п’ять. Ну чому я не здогадалась побігти в кімнату і передягтися?!

Ой, Дано, що це за думки?

— У тебе так затишно. — Підозрюю, він зараз стояв і крутив головою. — Ти користуєшся комп’ютером? А ці прилади…

— Ти думав, я сиджу і нічого не роблю цілими днями?

— Не знав, що сліпі люди…

— Це ти сліпий, якщо не бачиш, що я потираю кулаки і зараз тобі вріжу. А я незряча.

— Вибач. Серйозно, вибач. — У його голосі виразно прозвучали винуваті нотки. — Я добиратиму слова ретельніше. То ким ти працюєш?

— Я перекладачка з французької мови. У мене немає постійної роботи… Поки що. Але кілька разів на тиждень маю стабільні підробітки — перекладаю на різних онлайн-зустрічах, конференціях. Підтягую англійську, щоб так само легко говорити і могти з неї теж перекладати при усному спілкуванні. А ця техніка — це тифлокомплекс. Там є ноутбук з клавіатурою зі шрифтом Брайля, принтер Брайля, портативний відеозбільшувач та інше.

— Ого. Це вражає. Ти вивчила дві мови, навчилася всім цим користуватися…

Я не почула його кроків, але раптом усвідомила, що Тарас, говорячи, стоїть близько-близько. Різко зробила крок назад, забувши, що там стіл, і боляче вдарилась стегнами об стільницю.

— Налякав? — спитав він тихо, вкрадливо. Великі долоні лягли на мою талію, зім'яли грубий светр і потягнули мене трішки вперед. — Вибач.

— Не підкрадайся більше. Ненавиджу це.

— Не буду. Я взагалі-то прийшов, щоб запросити тебе на побачення, як ми й домовлялися.

— Ми не домовлялися. Ти поставив мене перед фактом. А зараз ти не запросити прийшов, а взяти те, що, по-твоєму, тобі я винна за допомогу.

— Хто сказав “винна”? Я ж тебе не змушую!

— А що ти робиш?

— Зажди, я просто… — Його долоні на моїй талії поважчали, а голос став чи то роздратованим, чи то злим. А втім, після павзи він продовжив більш примирливо, нервово, але без злості: — Я не стверджую, що ти зобов'язана. Просто… Чорт. Я просто хочу сходити з тобою на побачення!

— Так сильно тобі подобаюсь?

— Сильно.

— Брехня. Ти відповів не одразу, подумав дві секунди.

— Я завжди думаю, перш ніж щось сказати.

— Скільки тобі років?

— Двадцять сім.

— А ось щойно відповів одразу.

Його зітхання було таким гучним і таким стомленим, що мені стало смішно.

— Добре. Гаразд, — продовжив Тарас тихо, спокійно. — Я не знаю, чи сильно подобаєшся. Ще не визначився. А щоб визначитись, хочу сходити з тобою на побачення.

— От доки я тобі подобаюсь несильно, краще зупинитись.

— Зупинятись запізно. Я вже відпустив щеплення, натис на газ і виставив маршрут на навігаторі, хочу поїхати далі. Будь ласка.

Тарасові пальці легко стисли мою талію. Чому я досі не попросила його забрати руки? Чому стою і вагаюся, йти чи не йти? Навіщо воно мені здалося? Тільки боляче потім буде, коли він награється…

— Гаразд. Я згодна, — видихнула я. У роті чомусь пересохло, ледь змогла ворухнути язиком, щоб спитати: — Коли й куди підемо?

— Ти вільна ввечері?

— Так.

— Тоді я зайду о сьомій. Для першого побачення, думаю, підійде прогулянка вечірнім парком і вечеря в затишному ресторані.

— Домовились.

Він усміхнувся. Впевнена, усміхнувся. Повітря раптом стало легким, наче кисню побільшало. На кухні гримнула чимось Марта. Думаю, вона все підслухала.