3. Перше чи єдине побачення

Дана

Як писав Сартр, особливо нудно — від думок. Вони тягнуться, тягнуться без кінця.

Дуже його розумію. Останніми днями мої думки тягнуться в одному напрямку, і щоразу більше, глибше, ширше. Навіть стукіт тітки Марти на кухні їх не збиває… Боже, скільки можна стукати? Попереджала ж її, що в мене зараз онлайн-зустріч!

— Марто, можна, будь ласка, тихіше?

Я висунула голову з дверей, гукнула і повернулась назад в кімнату, коли нарешті почула невдоволене:

— Добре-добре.

Ця жінка колись доведе мене до нервового зриву. Терплю її тільки через тата. Щось давно він не телефонував, до речі. Скільки вже? Тиждень?.. Ні, здається, довше.

Гупання на кухні стихло. Я ввімкнула ноутбук і гарнітуру. Решта приладів мого тифлокомплексу наче не знадобляться зараз…

До онлайн-зустрічі залишалося п'ять хвилин, а мене всю обсипали сироти. Наче не вперше, а все одно нервуюсь, коли доводиться самій перекладати важливі переговори від і до. Цього разу ще й компанія серйозна. Менеджер, який телефонував, говорив, що у них кілька разів на тиждень переговори з французькими партнерами. Можливо, моя допомога знадобиться на постійній основі. Хоч би так і було!

— Добрий день! Дано, радий особистому знайомству! — з екрана заговорив до мене, вочевидь, директор компанії.

Французькі гості ще не під'єдналися, і ми потеревенили кілька хвилин. Я боялась, чи не відмовлять мені в цій роботі через мою незрячість, але директор лише висловив захоплення тим, що відсутність зору не стала для мене перепоною у здобутті освіти.

Переговори тривали півтори години. У мене затекли ноги, але я сиділа струнко, уважно слухала й перекладала. Учасників зустрічі було четверо — двоє з української компанії та двоє з французької, тож за кілька хвилин я вже розрізняла їх по голосу.

Онлайн-зустріч завершилась, а я ще якийсь час сиділа в навушниках, аж доки приємну тишу не перервав вигук над вухом:

— Дано, обідати ходи! Голубці холонуть!

Я зняла гарнітуру, вимкнула всю техніку і мовчки пішла за тіткою Мартою на кухню. От зовсім не мала сил пояснювати втисячне про те, що не треба заходити в мою кімнату, не постукавши. Ця жінка геть не розуміє, що таке чемне ставлення до чужого особистого простору.

Зазвичай Марта приходить зранку на кілька годин, але сьогодні чомусь затрималась до обіду і зовсім не поспішала йти геть. Натомість сіла зі мною до столу, тарабанила чайною ложкою по чашці, доки пила чай, і безперестанку торохтіла.

Я слухала її одним вухом. Думки знову потягнулися в тому ж напрямку, що й весь останній тиждень. У напрямку широких плечей, м'яких губ, густої щетини хлопця, який в один день увірвався в мій простір, а потім зник. Довгі миті, доки він ніс мене сходами, застигли в моїх голові спогадом, твердим і непробивним, як який-небудь сталагміт. Тоді, впродовж тих довгих митей, я вперше з часів дитинства почувалася тепло й захищено. Вперше з тих часів, як мене на руках носив тато.

Але це, звісно, нічого не означає. Я не збираюся давати собі і йому надію. Може, він взагалі й не прийде по цю надію. Краще нехай не приходить.

— ...От і добре, що цей алконавт Вадим з'їхав, спокійніше буде в під'їзді, — говорила тітка Марта з собою, й вперше її слова дістатися моїх вух.

Тітка Марта була справжнісіньким довідковим бюро. Вона жила на сусідній вулиці, але поіменно знала майже всіх жителів району і якимось чином першою дізнавалась місцеві новини.

— Вадим з'їхав?

— Так кажу ж! Позавчора зібрав манатки — і тю-тю. Стеценки його давно хотіли вигнати. Новісінька квартира, а він за два роки її на притон перетворив! Ну скажи, як таким свинтусом можна бути?!

Свинтус. Тарасове словечко.

Я розсміялась і почула здивоване:

— Що я смішного сказала?

— Нічого. А що тепер з квартирою, хтось поселяється?

— Вже поселився. Вчора. Я ще його не бачила, але, кажуть, порядний хлопець… Йой, як він в тому свинюшнику має обжитися?!.

Це ж він, Тарас? Він, точно він.

Мені мало б бути байдуже. На крайній випадок можна було відчути полегшення від того, що Вадима більше немає в цьому будинку. Натомість грудну клітку шарпало досі невідоме мені передчуття тривоги й надії.

— О, хто це? Ти когось чекаєш? — спитала несподівано тітка Марта.

Я почула, як шкрябонули підлогою ніжки її стільця й лише опісля зрозуміла, що у двері дзвонять.

— Не чекаю.

— Піду гляну.

Це міг би бути тато, але спочатку я подумала про іншу людину.

Кроки тітки віддалилися, заскрипів паркет і зашарудів дверний замок. Я повільно підвелась і теж пішла в коридор.

— Добрий день! А Дана вдома?

Голос зі сходового майданчика вібрував здивуванням, кожне слово звучало окремо — напевно, той, хто говорив, очікував побачити у дверях мене. А мої ноги приросли до місця. Я вся вкрилася сиротами ще дужче, ніж дві години тому перед переговорами.

Це він.