2.4.

Як у неї виходить щоразу ущипнути мене словами? Дано-Дано, я ж теж можу… 

— Тоді досліди мене всюди. — Я нахилився і прошепотів їй у самі губи: — Щоб запам’ятати краще.

Вона завмерла з піднятими руками, доки я подався назад, стягнув толстовку і, залишившись в самій майці, повернувся на своє місце.

— Ось тут. — Спіймав її руки і поклав на свої плечі, а тоді, не відпускаючи, повів вниз — на груди, живіт. — І тут добре вивчай.

Крізь тонку майку я відчував, які холодні у неї долоні. Дана мовчала. Не висмикувала рук, стояла рівно і дихала тихо. Але її бліді-бліді щоки повільно вкривалися рум’янцем. Бінго, дівчинко, ти не така смілива, якою хочеш здаватися.

Я скерував її руки ще нижче, аж доки тонкі дівочі пальці торкнулися пряжки мого ременя. Дану наче струмом уразило. Вона підстрибнула на місці. забрала руки, позадкувала.

— Годі. Я все добре вивчила. Можеш йти.

— Угу, йду.

Я одягав толстовку й дивився, як вона тупцяє на місці, обіймає себе руками і вдає, що зовсім нічого не відбулося щойно. А відбулося ж! Навіть я сам завівся. Шкіра в тих місцях, де торкалися її пальці, досі приємно пощипувала. Що не кажи, а отакі невинні дотики іноді збуджують більше, ніж відверто інтимні пестощі. Особливо, якщо вже майже рік ні з ким не зустрічався.

Чорт. Треба йти звідси від гріха подалі.

Я зробив кілька кроків до дверей, але зупинився, дещо пригадавши. 

— Якщо я виселю цього твого сусіда, сходиш зі мною на побачення. Домовились? — спитав, озирнувшись.

Дана розтулила губи, але з відповіддю не поспішала. Здивувалась, напевно.

— Домовились, — відповів я замість неї. Знову зібрався йти, але ще дещо цікавило. — І ще одне. Що таке "панічне харчування"?

Дана звела брови на переніссі, а тоді гмикнула, криво всміхнулась.

— Ти геть дурний? Не панічне, а пранічне. Пра-ніч-не. Це харчування чистою енергією, самим повітрям. Деякі люди вірять, що цього достатньо, а їжа непотрібна.

— Але ти їла не повітря, а торт.

— Я схожа на дурепу, щоб вірити в такі нісенітниці?

Вона здійняла одну брову і знову насмішкувато всміхнулась.

— Ясно. Зрозумів, це я дурень. Поки що рахунок на твою користь.

Я вийшов у коридор, взувся і вже поклав руку на дверну ручку, коли Дана мене наздогнала. Напевно, чула, що я ще тут, бо звернулась:

— Чекай… Я ціпок десь загубила.

На її обличчі насмішки більше не було. Зате була неприхована безпорадність. Вона боялася йти на пошуки ціпка сама, щоб не потрапити знову в руки сусіду-свинтусу.

— Зараз знайду і принесу.

Її ціпок лежав на сходовому майданчику четвертого поверху. Я підхопив його, склав і повернувся до Дани. Вона стояла у дверях своєї квартири, прислухалася до моїх кроків.

— Ось, візьми.

Спіймав її зап’ястя, вклав ціпок у руку і дозволив собі маленьку слабкість — на мить вкрив її долоню своєю, торкнувся пальцями пальців. Чорт, які ж ніжні в неї пальці.

— Дякую, — прошепотіла вона просто, без зухвальства й іронізування. — За ціпок. І за те, що допоміг.

— Подякуєш на побаченні. Бувай.

Я пішов геть швидко, доки вона не повернулася до свого звичного стану колючки і не відповіла щось їдке. Ліфтом не поїхав, а знову спустився на четвертий поверх, щоб остаточно розв'язати питання зі свинтусом.

— Відчиняй. — Я кілька разів стукнув у його двері, але почув з того боку тільки тишу. — Дивись, якщо я розійдусь і виб’ю двері, то тебе теж виб’ю. А відчиниш по-доброму, то й по-доброму поговоримо.

Кілька секунд ще тривала тиша, аж доки нарешті не почувся звук ключа у замковій шпарині.

— Чого тобі? — Свинтус тільки висунув голову.

— Хотів попросити тебе з’їхати з цієї квартири і дати мені номер телефону власника.

— Що? Чого це раптом?

Він гиготнув, але якось нервово, несміливо. Я тільки тепер зауважив, які жовті в нього зуби і як від нього тхне. Згадав, як це громіздке смердюче тіло притискалося до Дани, й стало ще огидніше, прямо захотілося йому знову врізати.

— Бо в цю квартиру днями поселяюся я.

— Ти щось заганяєшся…

О, Вадим посміливішав.

— Анітрохи. — Я сперся плечем до стіни біля одвірка. Долаючи огиду, нахилився ближче до нього і чітко, зрозуміло промовив: — Пів години тому я став свідком домагання до дівчини. Як законослухняний громадянин, я просто зобов’язаний викликати поліцію. Впевнений, Дана не відмовиться від свідчень і мої слова підтвердить… Але ми можемо домовитись полюбовно. Ти виселяєшся нафіг до кінця тижня, знайомиш мене з власниками квартири, рекомендуєш. Мовляв, терміново маю з’їхати, але ось мій друг, платоспроможний хлопець без шкідливих звичок.

— І куди я маю з’їхати?

У голосі Вадима вже можна було розчути сумнів, і я вирішив бути ще переконливішим:

— Це вже твої проблеми. Знайдеш за кілька днів яку-небудь квартиру. А я тобі навіть фінансово подякую за те, що все так нагально.

Зараз був не найкращий час розкидатися грошима, але кілька тисяч гривень мій бізнес не врятують, якщо залишаться в гаманці, однак можуть врятувати, якщо допоможуть таким чином наблизитися до Дани.

Я дістав гаманець, взяв кілька купюр з Вернадським і помахав ними перед Вадимом. Його рило одразу проясніло.

— З’їжджати, то з’їжджати, тут все одно оренда дорога. У чувака з моєї роботи є вільна кімната. — Він вихопив гроші і простягнув мені свою м’ясисту долоню, щоб поручкатись.