2.3.

— Тарас, — нарешті представився я. 

Ввічливі люди спочатку представляються самі, згадав її слова.

Доки я долав сходинки, вона не рухалась, завмерла вся, тулилася до моїх грудей. Тільки коли зрозуміла, що йду її поверхом, здається, вдихнула, перепитала розгублено, наче намагалася зрозуміти, що їй дасть знання мого імені:

— Тарас?

— Ми не знайомі. Поки що. Пропоную зайти у твою квартиру, я нарешті поставлю тебе на ноги, а тоді познайомимось, гаразд?

Вона облизала потріскані пересохлі губи. Спочатку кивнула, але слідом заперечно мотнула головою.

— Чому б це? Я не… Не пущу тебе у свою квартиру. Хто ти взагалі такий і чого тобі від мене треба?

— Нічого. Нічого мені не треба. Хіба що поставити тебе нарешті на підлогу, бо ти важкувата.

От і перша брехня. Навіть дві. Дещо мені від неї треба. І не важка, аж ніяк. Тримати її на руках було навіть приємно.

— Ключі в сумочці, — стомлено видихнула вона, намацуючи крихітну сумочку, що звисала з її плеча. — Ти можеш мене вже відпустити. Дякую за допомогу, в гості не запрошую.

— А ввічливо було б запросити й принаймні запропонувати склянку води, бо зовсім захекався, доки тебе ніс.

— Не бреши. Ти дихаєш рівно. Я не глуха. І не дурепа. — Дана стисла в пальцях ключі, і хоч я підніс її до самих дверей, не поспішала шукати замкову шпарину. Пробурмотіла: — Може, ти такий самий, як він…

— Думаєш, я врятував тебе від ґвалтівника, щоб самому зґвалтувати?

Я розсміявся, але вона моїх веселощів не сприйняла, лише набундючилась. 

— У дикій природі звір може вкрасти жертву в іншого звіра.

Попри її їдкі слова, я помітив, що Дана вже не тремтіла в моїх руках, не здавалася наляканою. 

— Ми не в дикій природі, а в місті, де живе понад двісті тисяч людей, а ще є поліція і камери спостереження. Відчиняй вже.

На диво, вона послухалась і з моїми скеруваннями знайшла замкову шпарину, відімкнула замок. Я заніс її в коридор, поставив обережно на ноги, але не відпустив одразу, притримав, доки не переконався, що її коліна більше не підгинаються. В кінці коридору по паркету хтось задріботів. За мить, виляючи хвостом, до Даниних ніг кинувся Сартр. Вона нагнулася, погладила його, швидко скинула з ніг мініатюрні туфельки, і звернулась до мене:

— Ходи, наллю тобі води.

Собака скоса зиркнув на мене і побіг туди, звідки з'явився.

Я очікував побачити, що Дана пересуватиметься навпомацки, але вона лише раз торкнулася дверей ліворуч, а далі крокувала рівно, впевнено, наче ідеально знала свій простір. Коли я роззувся і зайшов за нею на кухню, вже наливала воду зі скляного глечика у високу прозору склянку.

— Може, я сам наллю?

Дана гмикнула.

— По-твоєму, я не здатна води у склянку налити?

Думав, що вода зараз вихлюпнеться, але ні, дівчина забрала глечик вчасно. Склянка була наповнена майже по вінця. Мабуть, моє здивування відчувалося в повітрі, бо Дана одразу ж пояснила:

— Я навчилася визначати за звуком. 

— А, зрозуміло, дякую.

Я забрав з її рук склянку і, доки пив, міркував, як зав’язати розмову. Проте ініціативу на себе взяла вона. 

— А тепер розказуй, хто ти. Ти знаєш мого батька? 

— Твій батько — знаменитість, що я повинен його знати?

— То ти не черговий охоронець від нього?

— Ні.

— І грошей він тобі не винен?

— Ні.

Я готувався до цих запитань, тому відповідав спокійно, майже сам вірив у те, що казав.

— А тебе звати Дана, так? — лише ось тут дав маху, спочатку промовив, а тоді подумав. На щастя, швидко зметикував, як пояснити, звідки знаю її ім’я: — Чув, як цей свинтус тебе назвав.

— Ти хтось типу лицаря? — вона проігнорувала моє запитання, не представилась. — Судячи зі звуків, ти зробив йому боляче.

— Не лицар. Я брат трьох молодших сестер. І син алкоголіка, який любив після півлітри товкти дружину. Мені було задля чого навчитися махати кулаками.

— Ясно. А тепер відповідай. Де ти взявся в будинку? Звідки знаєш мій поверх? Це ж ти був у кав’ярні?

Від її нескінченних запитань у мене тріскалася голова, але, на щастя, заготовлені відповіді я мав. Зі всіх сил старався звучати правдоподібно, адже десь колись чув, що глухі люди мають гарний зір, а сліпі — уважний слух.

— Ти сподобалась мені. Я шукаю квартиру у цьому районі, побачив тебе на балконі кілька днів тому, коли чекав рієлтора на лавочці навпроти. Сьогодні зустрів у кафе.

Моя історія не була цілковитою вигадкою. Якщо найближчим часом не поверну свої гроші, доведеться витратити на кредити і нове обладнання кошти, які відкладав на квартиру. У власне житло найближчим часом не переїду, а з орендованої квартири треба з’їхати до кінця місяця — власник її продає. Тож пошукати щось нове справді не завадило б, хоча б і в цьому районі — звідси недалеко до обох моїх автомайстерень.

— Квартиру? — Дана нахилила голову до плеча, наче замислилась, чи варто мені вірити. — Можеш спитати Вадима, раптом він після твого виховного процесу захоче з’їхати?

— То цього свинтуса звати Вадим? І він орендує квартиру?

— Угу.

Дана склала руки на грудях, по-дитячому надула щоки і навіть голову вбік повернула, — чи то почувалася незатишно, чи то намагалася показати свою байдужість до нашої розмови й ситуації загалом. Навряд чи вона підозрювала, якою беззахисною знову себе показала. Боялася. Боялася вона цього Вадима. Мене, можливо, теж. 

Я поставив склянку на кухонну тумбочку, ступив ще ближче до неї.

— Дякую за воду.

— Дякую за допомогу. Тобі час. 

Мені справді варто було йти, а я дивився їй у вічі і не міг вигадати приводу, щоб залишитися або спровокувати наступну зустріч.

— Так. Піду. Бувай.

Я розвернувся, але встиг зробити лише кілька кроків, навіть до дверей не дійшов, коли почув:

— Зачекай.

Крутнувся назад, а Дана невпевнено зробила крок, прикусила губу й тоді рушила до мене. От лише відстані не розрахувала, напевно, подумала, що я встиг відійти далі.