2.2.

Тарас

Вибісила вона мене у парку, ох вибісила. Я повертався додому з відчуттям, наче мене обплювали. Навіть застуда минула, коли прочистив горло гучною лайкою в автомобілі.

Але здатися я не міг.

Спочатку просто слідкував за її домом, щоб не проґавити, якщо раптом навідається цей козел Табінський. Виявилося, татусь не тішить доню візитами. Потім слідкував за нею, сподіваючись, що вона зустрічається з ним деінде. Але теж ні.

Ходив за нею сомнамбулою. Зомбі. Як навіжений зациклений псих. 

Зрештою терпець луснув. Я наважився ще раз спробувати познайомитись — запропонував пригостити в кав'ярні. А вона мені у відповідь протарабанила щось про панічне харчування! І розізлила цим удруге.

Я мало не закипів, як чайник на газу, доки сидів за сусіднім столиком і спостерігав за її цілком спокійним поїданням торта. Тішило тільки одне: схоже, вона не впізнала мене за голосом (хвала застуді, яка тиждень тому мені підсобила).

Біс з ним. Якщо мені доведеться звабити цю дівчину і потім, коли вона отримає спадок, підсунути для підпису якийсь папірець або й просто видурити гроші в неї, то я так і зроблю.

Я бездумно йшов за нею до будинку й так само бездумно пірнув у під’їзд. Завмер у дверях, коли зрозумів, що Дана насторожилась. Вона стояла біля ліфта, повернувши голову вбік, наче прислухалась, а тоді геть неправдоподібно заговорила до себе (чи насправді до мене?) про те, що піде сходами, щоб привітатися з якимось дядьком Петром і зайти в гості до боксера Макса.

— Яка вигадлива брехуха, — прошепотів я собі під ніс, коли вона піднялась на пів поверху.

Ліфт приїхав, тож недовго думаючи, я зайшов у нього і піднявся на її п’ятий поверх. Це навіть весело — трохи полякати зухвале дівчисько, яке вже двічі дало мені відкоша.

Я притулився спиною до її дверей і чекав, доки не почув, як незнайомий чоловічий голос поверхом нижче вигукнув її ім’я. Був подумав, що то той самий дядько Петро чи боксер Макс, але лемент вселяв сумніви.

— Пусти! — закричала Дана, і я облишив двері, кинувся до сходів.

Її крик пролунав ще раз, незнайомець щось бурмотів, а я вже біг вниз. Не знаю, що відбувалося, але щось недобре. Двері у квартиру, розташовану просто під Даниною, були зачинені нещільно, а з-за них чувся її переляканий голос.

Я рвонув всередину. Здоровенний, зажирілий свинтус притискав всім собою перелякану дівчину до обдертої стіни. Вона крутила головою, на підлогу полетіли й брязнули окуляри. Тонкими зап’ястями намагалася відштовхнути його, але свинтус навіть не відчував її потуг.

Зате мої відчув добре.

— Ай! — дико заверещав він.

Один удар коліном у куприк творить дивовижні речі. Свинтус різко відпустив Дану, завів руку за спину, щоб схопитися за зад, але й цього не встиг, бо я перехопив його зап’ястя, заламав руку і в довершення завдав ще одного удару — стопою прямо по ахілловому сухожиллю трохи вище п’яти.

Свинтус всією своєю тушею звалився на підлогу, приземлившись на коліна.

— Не “ай”, а “вибач”. Ще раз пхатимеш до неї своє свиняче рило, зроблю з тебе фарш. Ясно?

Для переконливості, й далі тримаючи заламаною товстезну руку, я одним коротким рухом познайомив його нирку зі своїм коліном. Свинтус завив:

— Ясно-о-о! Ясно! Пусти мене! Не буду! 

— Точно не будеш? — уточнив і познайомив з коліном другу нирку.

— Точно, точно! Вибач, Дано, вибач!

Він так відчайдушно хрюкав, що я навіть розчулився б, якби не згадав раптом, як одного разу довелося віддухопелити подібного паскудника, що пхав руки до моєї Русі. Тому не втримався від ще одного удару — ребром руки в шию, щоб закріпити урок, а тоді нарешті відпустив. Свинтус повалився на бік і поповз геть, а я нарешті зміг глянути на Дану.

Вона була блідішою за білі шпалери. Хаотично шукала руками опору і не знаходила. Її коліна тремтіли. Я встиг зробити до неї два кроки, перш ніж вони підкосилися. Могла впасти на підлогу, але я підхопив, підняв на руки, тримаючи за спину і під колінами, як зазвичай несуть кохану до ліжка.  

— Все добре, не бійся. Все добре.

Дана дихала важко. Вчепилася пальцями в мою толстовку, а іншою рукою обхопила за шию. Тремтіла так, наче була в лихоманці.

Я штовхнув ногою двері, виніс її на сходовий майданчик і швидко поніс сходами на п’ятий поверх. Позаду щось там хрипів свинтус, але я не слухав — якщо доведеться, потім поговорю з ним ще раз.

Зараз мене більше цікавила дівчина в моїх руках. Вона здавалася такою беззахисною, такою наляканою, що я мимоволі притискав її до себе дужче, забувши про те, як на неї злився ще десять хвилин тому. Від зухвалого стерва не залишилося й сліду, я бачив лише дівчину, яка мало не стала жертвою брудного покидька.

— Все, ми прийшли. Ми під твоїми дверима. Все добре, — повторив я.

— Хто… хто ти? — судомно хапаючи ротом повітря, спитала Дана. — І звідки знаєш… звідки знаєш, які двері мої?

Вона повернула до мене голову, і я вперше побачив її очі. Великі. Сірі, як небо сьогодні зранку, доки не вийшло сонце. Ці очі дивилися крізь мене, не фокусувалися на мені. Зазирнувши в них, я побачив своє відображення і чомусь подумав про дзеркало з секретом — у фільмах про американських копів таке показують. Злочинці у кабінеті допитів бачать дзеркало, а з іншого боку скло, через яке спостерігають копи. Зараз я почуваюся, як злочинець, хоч наче й врятував її.

— Хто ти? — повторила вона знову.