3. Рятівник

Тарас

Вибісила вона мене у парку, ох вибісила. Я повертався додому з відчуттям, наче мене обплювали. Навіть застуда минула, коли прочистив горло гучною лайкою в автомобілі.

Але здатися я не міг.

Спочатку просто слідкував за її домом, щоб не проґавити, якщо раптом навідається цей козел Табінський. Виявилося, татусь не тішить доню візитами. Потім слідкував за нею, сподіваючись, що вона зустрічається з ним деінде. Але теж ні.

Ходив за нею сомнамбулою. Зомбі. Як навіжений зациклений псих. 

Зрештою терпець луснув. Я наважився ще раз спробувати познайомитись — запропонував пригостити в кав'ярні. А вона мені у відповідь протарабанила щось про панічне харчування! І розізлила цим удруге.

Я мало не закипів, як чайник на газу, доки сидів за сусіднім столиком і спостерігав за її цілком спокійним поїданням торта. Тішило тільки одне: здається, вона не впізнала мене за голосом (хвала застуді, яка тиждень тому мені підсобила).

Біс з ним. Якщо мені доведеться звабити цю дівчину і потім, коли вона отримає спадок, підсунути для підпису якийсь папірець або й просто видурити гроші в неї, то я так і зроблю.

Я бездумно йшов за нею до будинку й так само бездумно пірнув у під’їзд. Завмер у дверях, коли зрозумів, що Дана насторожилась. Вона стояла біля ліфта, повернувши голову вбік, наче прислухалась, а тоді геть неправдоподібно заговорила до себе (чи насправді до мене?) про те, що піде сходами, щоб привітатися з якимось дядьком Петром і зайти в гості до боксера Макса.

— Яка вигадлива брехуха, — прошепотів я собі під ніс, коли вона піднялась на пів поверху.

Ліфт приїхав, тож недовго думаючи, я зайшов у нього і піднявся на її п’ятий поверх. Це навіть весело — трохи полякати зухвале дівчисько, яке вже двічі дало мені відкоша.

Я притулився спиною до її дверей і чекав, доки не почув, як незнайомий чоловічий голос поверхом нижче вигукнув її ім’я. Був подумав, що це той самий дядько Петро чи боксер Макс, але лемент вселяв сумніви.

— Пусти! — закричала Дана, і я облишив двері, кинувся до сходів.

Її крик пролунав ще раз, незнайомець щось бурмотів, а я вже біг вниз. Не знаю, що відбувалося, але щось недобре. Двері у квартиру, розташовану просто під Даниною, були зачинені нещільно, а з-за них чувся її переляканий голос.

Я рвонув всередину. Здоровенний, зажирілий свинтус притискав всім собою перелякану дівчину до обдертої стіни. Вона крутнула головою, на підлогу полетіли й брязнули окуляри. Тонкими зап’ястями намагалася відштовхнути його, але свинтус навіть не відчував її потуг.

Зате мої відчув добре.

— Ай! — дико заверещав він.

Один удар коліном у куприк творить дивовижні речі. Свинтус різко відпустив Дану, завів руку за спину, щоб схопитися за зад, але й цього не встиг, бо я перехопив його зап’ястя, заламав руку і в довершення завдав ще одного удару — стопою прямо по ахілловому сухожиллю трохи вище п’яти.

Свинтус всією своєю тушею звалився на підлогу, приземлившись на коліна.

— Не «ай», а «вибач». Ще раз пхатимеш до неї своє свиняче рило, зроблю з тебе фарш. Ясно?

Для переконливості, й далі тримаючи заламаною товстезну руку, я одним коротким рухом познайомив його нирку зі своїм коліном. Свинтус завив:

— Ясно-о-о! Ясно! Пусти мене! Не буду! 

— Точно не будеш? — уточнив і познайомив з коліном другу нирку.

— Точно, точно! Вибач, Дано, вибач!

Він так відчайдушно хрюкав, що я навіть розчулився б, якби не згадав раптом, як одного разу довелося віддухопелити подібного паскудника, що пхав руки до моєї Русі. Тому не втримався від ще одного удару — ребром руки в шию, щоб закріпити урок, а тоді нарешті відпустив. Свинтус повалився на бік і поповз геть, а я нарешті зміг глянути на Дану.

Вона була блідішою за білі шпалери. Хаотично шукала руками опору і не знаходила. Її коліна тремтіли. Я встиг зробити до неї два кроки, перш ніж вони підкосилися. Могла впасти на підлогу, але я підхопив, підняв на руки, тримаючи за спину і під колінами, як зазвичай несуть кохану до ліжка.

— Все добре, не бійся. Все добре.

Дана дихала важко. Вчепилася пальцями в мою толстовку, а іншою рукою обхопила за шию. Тремтіла так, наче була в лихоманці.

Я штовхнув ногою двері, виніс її на сходовий майданчик і швидко поніс сходами на п’ятий поверх. Позаду щось там хрипів свинтус, але я не слухав — якщо доведеться, потім поговорю з ним ще раз.

Зараз мене більше цікавила дівчина в моїх руках. Вона здавалася такою беззахисною, такою наляканою, що я мимоволі притискав її до себе дужче, забувши про те, як на неї злився ще десять хвилин тому. Від зухвалого стерва не залишилося й сліду, я бачив лише дівчину, яка мало не стала жертвою брудного покидька.

— Все, ми прийшли. Ми під твоїми дверима. Все добре, — повторив я.

— Хто… хто ти? — судомно хапаючи ротом повітря, спитала Дана. — І звідки знаєш… звідки знаєш, які двері мої?

Вона повернула до мене голову, і я вперше побачив її очі. Великі. Сірі, як небо сьогодні зранку, доки не вийшло сонце. Ці очі дивилися крізь мене, не фокусувалися на мені. Зазирнувши в них, я побачив своє відображення і чомусь подумав про дзеркало з секретом — у фільмах про американських копів таке показують. Злочинці у кабінеті допитів бачать дзеркало, а з іншого боку скло, через яке спостерігають копи. Зараз я почуваюся, як злочинець, хоч наче й врятував її.

— Хто ти? — повторила вона знову.

— Тарас, — нарешті представився я. 

Ввічливі люди спочатку представляються самі, згадав її слова.

Доки я долав сходинки, вона не рухалась, завмерла вся, тулилася до моїх грудей. Тільки коли зрозуміла, що йду її поверхом, здається, вдихнула, перепитала розгублено, наче намагалася зрозуміти, що їй дасть знання мого імені:

— Тарас?

— Ми не знайомі. Поки що. Пропоную зайти у твою квартиру, я нарешті поставлю тебе на ноги, а тоді познайомимось, гаразд?