2. Рятівник

Дана

Сартр писав, що на людей треба дивитися згори. Сартр-філософ і письменник, а не мій. Мій тільки дзявкотить.

— Голодний, так?

Я присіла і намацала його мисочку. Як і думала, порожня. Тітка Марта наче навмисне забуває зранку про корм. Чому я досі не купила Сартру автоматичну годівницю? І чому досі терплю компаньйонку, яка навіть за моїм собакою забуває доглядати?

— Їж, мій хороший.

Я знайшла у нижній кухонній шафці поруч з мийкою пакет з сухим собачим кормом і насипала його в мисочку Сартру, перед тим понюхавши. Одного разу, коли цього не зробила, мало не нагодувала Сартра гранульованим пральним порошком, який тітка Марта чомусь залишила на кухні. Добре, що він у мене розумний і не пхає до рота підозрілих консистенцій.

Мій хлопчик мило плямкав, працював зубками, а я взяла свою чашку і вийшла на балкон-лоджію, звідки було б добре дивитися на людей згори. Балкон виходив просто на телевізійну вежу. Приємно знати, що переді мною такий краєвид. Я попросила тата купити цю квартиру саме через цей краєвид. Те, що я не бачу, не означає, що хочу, щоб світ не бачив мене.

Втім, здається, мене бачать дуже добре. Навіть зараз.

— Хто ж ти?

Останній тиждень — напевно, з моменту зустрічі у парку з захриплим диваком, від якого відгонило лимонним колдрексом — мене переслідує непереборне відчуття чужої присутності. Мовби хтось спостерігає.

Можливо, це параноя. Або сусід знизу остаточно клепку втратив.

Є, звісно, й третій варіант: той самий захриплий дивак. Але... Ну це ж треба бути таким телепнем — прийти до мене і просити здати йому мого тата! Хоча чому я дивуюся? Він вже шістнадцятий татів “партнер”, який вирішив шукати справедливості в мене. Деякі погрожували, кілька разів я викликала поліцію, але здебільшого всі йшли геть після моїх чітких роз’яснень. Тому не думаю, що це він. За тиждень вже мав би зрозуміти, що тато мене не навідує, ловити тут нічого.

Сартр доїв й тепер терся об мої ноги.

— Я теж хочу чогось смачненького. Сходжу в кав’ярню, а ти пограєшся, гаразд?

Його “гав-гав” у таких випадках я перекладаю як “так”.

Я швидко знайшла улюблену іграшку Сартра — гумове кільце, а ще дала йому свої м'які зимові шкарпетки, які останнім часом йому особливо цікаві. Смартфон стверджував, що на вулиці сонячно й тепло, тому пальта з собою не брала, надягла улюблену сукню — м’яку-м’яку, оксамитову.

Зі свого п’ятого поверху я, як завжди, з’їхала на ліфті. Коли виходила з будинку, хтось притримав мені двері. Судячи з запаху бензину і їдкого мускусного парфуму, це був чоловік. Але добре, що це принаймні не сусід знизу, від того тхне потом, цигарками й дешевим алкоголем.

На мить я зупинилася. Він не зайшов у дім, спиною відчувала чужу присутність. Це починало лякати.

До кав’ярні було дві хвилини йти. Вона відкрилася в будинку за рогом кілька місяців тому, але вже стала моєю улюбленою — в їхньому меню був неймовірний медовий торт, а капучино подавали у здоровенних чашках. Я завжди займала столик в самому кутку відкритої тераси, в пообідню пору він в тіні, де не спекотно.

Офіціантка лише уточнила, чи мені як завжди, і навіть не пропонувала меню. Ненавиджу, коли доводиться просити, щоб мені зачитали меню чи ще гірше — коли офіціанти самі пропонують. Уявляю, скільки співчуття тоді в їхніх поглядах.

Хтось зупинився поруч з моїм столиком. До ніздрів знову дотягнувся запах бензину й мускусу, і я раптом згадала! Позавчора, коли їхала міським автобусом в торговий центр, чоловік з таким запахом допомагав мені сісти в автобус, а вчора я чула цей запах біля вуличного кіоску поруч з парком… Це той самий чоловік чи від усіх чоловіків тхне бензином? Або в мене параноя? Зрештою, багато чоловіків водять авто і не мають смаку в виборі парфуму, а мій нюх занадто гостро реагує на запахи.

— Можна вас пригостити? — почула негучне, але впевнене запитання.

— Ні, дякую, я дихаріанка, практикую лише пранічне харчування.

— А... Ну... Ясно. Вибачте. Але якщо передумаєте — я за сусіднім столиком.

Здається, він мене не зрозумів. Байдуже. Передумувати я не збиралася. Навпаки — торт не доїла, капучино не допила, щоб тільки швидше піти звідси. Хто б ти не був, хлопче, а апетит мені зіпсував.

Виходячи з кав’ярні, я майже наважилася запитати незнайомця, чи він раптом не батьків посіпака (одного разу тато вже наймав мені охоронця) або чи не його ворог (це було ймовірніше, мало не єдиними чоловіками, які мною цікавились, були татові недруги). Не спитала нічого, бо на терасу прийшли інші відвідувачі й почався гамір, який незмінно збиває з думки.

Всю дорогу додому я прислухалася до кроків позаду себе, але нічого не чула. Зайшовши в під’їзд, навіть встигла видихнути, але за секунду мене накрила паніка. Двері за моєю спиною не гримнули одразу, вони зачинилися аж тоді, як я стояла біля ліфта, —отже хтось їх притримав.

Я встигла викликати ліфт. Чула, що він спускається до мене, але їхати в ньому зараз було б занадто небезпечно. За кільканадцять секунд шляху до мого поверху мене якщо не зґвалтують і не пограбують, то штрикнути ножем чи задушити можуть. Хтозна, чого переслідувачу від мене треба. Може, він найманий вбивця.

— Точно! — вигукнула я, буцімто говорю сама з собою, і розвернулась до сходів. — Піду сходами, привітаюся з дядьком Петром з другого поверху. Він, мабуть, як завжди курить на сходах. Можна ще зайти до Макса з третього, спитати, коли дасть мені обіцяні уроки боксу…

Я чула, як нервово і швидко крокую сходами, але нічого вдіяти не могла, іноді страх сильніший за мене. Вже вийшла на другий, коли почула, що ліфт підіймається вгору, ним хтось все ж поїхав. Ймовірно, то був ніякий не переслідувач.

— Дурепа ти, Дано, — зітхнула.

Дурепа з манією переслідування.

За мною ніхто не йшов. Можна було зачекати на другому і викликати ліфт, але я вирішила піднятись пішки. Засумнівалася в цьому рішенні тільки тоді, коли почула музику з четвертого.