1.2.

Сартр — це… собаку так звати?

Бідний собака.

Я зробив ще крок вбік, зійшов з тротуару, а вони продовжили свій шлях. Дівчина крокувала впевнено, досліджуючи ціпком тротуар попереду себе. Її пес гонорово біг поруч, не виривався й навіть вухом не повів, коли дорогу перебігла руда кішка.

— Що я роблю? — пробурмотів я.

Якого чорта я тут мовчки стовбичу? Треба йти за нею і нарешті почати розмову.

Щоб не видати себе кашлем (чортова застуда), я тримав дистанцію у метрів п'ятнадцять і бухикав в кулак, стримувався, як міг. 

Мимоволі розглядав фігуру дівчини, яка так впевнено крокувала з ціпком. Вона була худенька, але з гарними пропорціями. Стегна у темних джинсах здавалися… апетитними.

Повз неї по тротуару швидко пройшов чоловік. Я встиг зауважити лише те, як великий, наповнений продуктами пакет з логотипом супермаркету зачепив коліно Дани. Почувся її обурений вигук:

— Дивіться, куди йдете! 

І чому мені здається, що характер у цієї дівчини — не мед?

Вона прямувала до парку. Не зупинялася, йшла твердим кроком і навіть щось стиха говорила до собаки. Пригальмувала тільки на світлофорі. Мені навіть цікаво стало, як вона знатиме, що засвітився зелений, але відповідь знайшлася швидко — світлофор виявився озвученим. Треба ж, ніколи до цього не звертав уваги на ці звукові сигнали, навіть не знав, що деякі світлофори говорять.

Я перейшов за нею дорогу і трохи потупцював на тротуарі, доки вона перед входом у парк відчіплювала повідець від нашийника свого Сартра. Чорт, в ці хвилини, коли йшов за нею і коли стояв, почувався довбаним сталкером, мало не маніяком-переслідувачем. Гірше почувався, ніж навіть тоді, коли вперше відпустив Солю в нічний клуб і, як придурок, чатував три години на стоянці під клубом, аж доки вона не написала приїхати й забрати її, а я вже тут як тут.

Сартр кинувся парковою доріжкою вперед, а Дана неквапом пішла вслід за ним. Ціпок свій склала, мабуть, добре орієнтувалася без нього.

У парку було малолюдно, як-не-як пообіддя будня. Собака пробіг по доріжці метрів тридцять, а тоді повернувся до господині, потерся біля її ніг і шугонув з доріжки, почалапав між дерев. Я гадав, вона чекатиме на доріжці, але ж ні — розклала свій ціпок і пішла за псом, повільно намацувала собі дорогу і витягувала шию, наставляла вуха, напевно, орієнтувалася на звук, адже під ногами шаруділо опале листя. Воно ще не встелило повністю землю, але відчувалося під ногами, наче м’який килимок, навіть я зауважив.

Собака зупинилася біля дерева, задерла ногу, і Дана теж не пішла далі.

Чорт. Що я роблю? Замість того, щоб розв'язувати свої проблеми, спостерігаю, як чужий пес дзюрить на дерево!.. Я мотнув головою, набрав у легені повітря і рушив нарешті до дівчини. Сартр дзявкнув, але до мене не кинувся, порпався у листі, роблячи щось своє.

— Добрий день! Ви ж Дана?

Я прочистив горло перед тим, як заговорити, але через застуду мій голос здався страшно охриплим.

— Добрий день, — відповіла вона, але замість того, щоб підтвердити своє ім’я, зауважила: — Ввічливі люди спочатку представляються самі.

Обійшовши її, я зупинився навпроти, за крок чи два до неї.

— Я знайомий вашого батька…

— Заждіть хвилинку, мій собака покакав, а ви, мабуть, вступили.

Дана дістала з кишені джинсів маленький поліетиленовий пакет, а я опустив голову, щоб переконатися, що не стою на собачому лайні. Фух, пронесло. Лайно лежало за сантиметрів десять від моєї ноги. Цікаво, як вона зібралася його шукати?

— Допоможете? — дівчина витягнула руку і простягнула кульок.

Чудово. Просто чудово. Батько обшахраював мене, а дочка змушує збирати кал свого собаки.

— Так, звісно, — процідив я крізь зуби і взяв торбинку.

З шістнадцятирічного віку, відколи став годувальником сім’ї, я робив різні неприємні речі. Бувало, за гаражами чистив пику власнику конкурентної автомийки. Бувало, ночами працював у смердючій котельні в диму й алкогольних випарах колеги-кочегара. Навіть халтурку в бюро ритуальних послуг мав. Але от собаче лайно досі не збирав.

— Ось, візьміть.

Дівчина спокійнісінько переконалась, що собачий “подарунок” загорнений добре, а тоді поклала його у крихітну сумочку, що висіла на її плечі.

— Ви черговий “партнер”, якого обдурив мій батько? — Вона зітхнула. Я не встиг навіть здивуватися, коли продовжила: — Співчуваю, але нічим допомогти не можу. Це ваші проблеми, от і розбирайтеся самі.

— Я думав, ви могли б принаймні допомогти мені…

— Чому б я мала вам допомагати? Я не пхаю носа у батькові справи, мене не цікавить, як він заробляє гроші.

— Не цікавить, як він дурить людей?

— Людина, яка дозволяє себе обдурити, заслуговує бути обдуреною.

Це типу “сам дурень”? Ось що вона мені хотіла сказати?

Доки я стояв з відвислою щелепою, Дана розвернулася, покликала свого пса і повільно пішла в бік прогулянкової доріжки.

От стерво. Ну-ну. Я хотів по-доброму, але ти сама напросилася, пеняй тепер на себе.