Епілог.

У мене немає свята.
Моє свято — коли ти вдома,
Коли відходить тривога клята,
Коли знаю, що ти без втоми. 

У мене немає мрій.
Всі мрії про мир і момент,
Коли скажеш: "Коханий твій
Повернувся додому." Градієнт
Від печалі до радості
Стане найкращим подарунком.
Бо я ж так хочу з тобою "до старості",
Так хочу щодня
Зустрічати на порозі тебе поцілунком. 

Та поки що на тобі броня
І вона — це не мої вуста,
І вона незручна і тісна...

Та поки що... у мене немає,
Ні щастя, ні сил, ні усмішки.
Моє свято десь там виживає.
Моє свято у "Пеклі" трішки...*

Чорнява жінка у чорному пальто, ще доволі молодого віку, зронила сльозу на аркуш паперу, який тримала у своїх руках. На ньому з одного боку було написано вірш, а з іншого — був зображений дитячий малюнок, де мама, тато та дитина на синьо-жовтому фоні, всміхаючись, тримаються за руки.

За мить жінка зігнула спину та, акуратно розправивши, поклала папірець на холодний граніт, де вже лежали живі та неживі квіти разом з м'якою іграшкою у формі коника...

— Це ваш? — раптом почувся позаду голос.

Обернувшись, чорнявка побачила сивоволосу пані, років десь шістдесяти, а може й більше, яка йшла поміж рівних рядів пам'ятників із торбинкою в руках і хустиночкою на плечах.

— Перепрошую? — змахнувши сльозу, запитала чорноволоса.

— Я часто тут буваю. До сина ходжу. Ніколи раніше не бачила, щоб хтось стояв біля цього пам'ятника... — підійшла ближче сивоволоса. — Такий гарний портрет. Риси обличчя приємні... Завжди милуюся ним, коли його минаю. Певно, при житті був першим парубком на селі. 

Молодша панянка глипнула на зображення померлого, викарбуваного на чорному граніті. В її очах забриніла журба. Промовила стиха:

— Так. Дуже гарним був мужчина. Ваша правда.

— Написано, що помер у двадцять шостому... У тридцять сім років, виходить? Ох, як мало пожив... Шкода, що так багато діточок покинули цей світ так рано. Їм би ще жити й жити... — виповзла скорбота і з очей старшої пані. — Мій синочок теж рано з життя пішов. Ще й тридцяти не виповнилося, й діток ще не мав...

— Співчуваю вам... — щиро висловила незначну підтримку пані у чорному пальто.

— І я вам теж... Це ваш чоловік? — прямо запитала допитлива бабця у незнайомки, але остання від запитання сіпнулася.

— Ви про Андрія? О, ні! Це покійний чоловік моєї близької подруги. І за сумісництвом мій кум, — з острахом поглянула чорнявка на портрет.

— Пробачте. Подумала ваш, якщо плачете, — деяка провина залягла у зморшках не молодої пані.

— Моя подруга рідко буває у цих краях. Але попросила передати квіти та деякі... речі... Вона написала вірша... Він мене і розчулив, — зізналася добродушна молодичка.

— А ви сюди цілеспрямовано чи проїздом? Бачу ж, що не місцеві.

Чорнявку злегка похитнуло від запитання. Вона б сама ніколи не дозволила собі такої надмірної допитливості щодо сторонніх людей. Але дорікнути незнайомці поважного віку їй теж була не сила, оскільки подумала, що людині потрібно з кимось поговорити.

— Не місцеві. Все правильно... У цих краях мій чоловік служив. То ось, цікаво стало, як тут все змінилося, — щиросердно повела молодиця.

— А ваш чоловік... — почала говорити, але чомусь зупинила себе старша леді.

— Він живий, – усміхнулася співрозмовниці чужинка. — Саме він і привіз мене сюди, щоб щось на кшталт екскурсії провести.

— А чому ви тоді тут самі? Де він? Хочу з ним познайомитися. Якщо можна... До речі, я Уляна Костянтинівна. А тебе, дитино, як звати?

— Я Віка, — не злякалася чорнявка купи запитань. Навпаки — і сама знайшла, що запитати: — А ви тут мешкаєте вже давно?

— Від народження.

— То ви були тут і в ті жахливі роки?

— Завжди. Мій дім — моє місце сили, — з гордістю відказала пані Уляна. — Саме тому цікаво, хто ж твій чоловік. Бувало, що я хлопцям воякам допомагала. Їсти їм носила або прала, як хто просив. І мені вони допомогу пропонували, як мали час і бажання. Не всі, звісно, але все ж... І дров нарубати, і води з криниці наносити... Хороші були парубки...

На обличчі Вікторії промайнула тінь усмішки.

— Не здивуюся, якщо мій чоловік теж вам допомагав. Він такий... Ви не поспішаєте? Якщо хочете, то ходімо до нашої машини. Покажу вам його, може згадаєте.

Довго не думаючи, Уляна Костянтинівна звичайно ж погодилася на люб'язну пропозицію Віки. Жінці було приємно знати, що хтось із хлопців, які боронили ці місця, повертаються сюди.

— А ось і мій Василь, — аж засяяли очі Вікторії, коли дві пані вийшли з території кладовища та побачили кремезного велета, що обпершись ліктем на позашляховик дивився ген за небокрай — туди, де багряні, по осінньому сумні, посадки зливалися з небом.

Брюнет, побачивши дружину в компанії іншої пані, випрямився на рівні ноги. Неохоче з природи на людей, котрі наближалися, погляд свій перевів.

— Коханий, а я тут привела одну милу пані. Уляну Костянтинівну. Можливо, ви знайомі, — з теплом доторкнулася Віка до плеча свого чоловіка.