41. Розмова, фея-психея і дзвінок.

— Вікусенько, я вдома! — тільки-но переступивши поріг квартири, з двома повними пакетами у руках, загорлопанила Єва, пританцьовуючи.

Сьогодні білявка допрацювала останній робочий день і тепер мала законне право на маленьку, але гідну відпустку. З цього приводу й раділа.

Одначе, відповідати їй ніхто не поспішав. Це змусило молоду жінку знерухоміти та прислухатись до звуків у квартирі.

З кухні лився тихий і тонкий голосочок Віки.

Здається... дівчина з кимось розмовляла. Єві не важко було здогадатися з ким саме. Тишком-нишком підкравшись до кухні й побачивши там чорнявку, вона пересвідчилася у правильності здогадки. Віка сиділа з телефоном у руках за столом і таке як говорила зі своїм чоловіком.

— Тиждень не чути тебе — то для мене нестерпно, — підперши долонею підборіддя, жалілась брюнетка, дихаючи у телефон.

— Що поробиш, як накрився генератор, — відказував їй голос Василя з гаджета.

— Знаю. Проте... Скучила страшенно. Нічого з цим не можу зробити.

— Я теж сумую за тобою, маленька моя. Але... Треба потерпіти...

— Скільки ще? Рік чи п'ять?.. Пробач, коханий, якщо це виглядає, ніби я нию. Тобі значно важче ніж мені. Але це мене й лякає... Враження таке, що у нас точно фіктивний шлюб! Ми наче й одружені, але тебе поруч немає і я не знаю, де ти, чим займаєшся й все таке... Але ж ти точно не метеликів там ловиш і рожевих поні...

— Рідна моя, якби ж ти тільки знала, як я хочу бути завжди поряд із тобою... — зітхнувши, краяв і своє, і серце дружини Лебединський. — Та поки що... Якось так...

— Я щодня тобі писала цей тиждень. Ти читав мої повідомлення?

— Звісно! І бачив світлини, що надсилала. Я їх усі зберіг. Буду передивлятися, як знову залишусь без зв'язку з тобою... Коли буде моя наступна відпустка, хочу, щоб ми фотографувалися частіше. Щоб більше фото було. Це моя особиста, щоденна доза мотивації... Ти мій маяк. Моя Полярна зірка.

— Коханий... — хотіла й собі свою порцію фото забажати Віка, але не спромоглася на це, знаючи перестороги Васі. 

Лише зрідка, й лише у свої вихідні, він тішив її відеодзвінками та своїм обличчям. Решта ж часу — спілкування виключно голосом і текстом.

Ласкаві дівочі руки зловили солону сльозу.

— Між іншим. Маленька, ти писала про поїздку у село до моїх батьків. Коли то вже буде? — не дав любий голос дівчині заревіти.

— Через три дні, — через силу всміхнулась чорнявка.

— Так швидко! Ого! То напишу зараз Юрчику. Він планував днями їхати у Дніпро. Попрошу поїхати трішки далі, щоб вас забрати.

— Дякую за турботу, мій золотий, — притисла панна до серця свій телефон, уявляючи замість нього свого чоловіка.

— Як інакше... Маленька! На жаль, вже маю бігти... Відпустиш?

— Не хочу, але... Як же не відпустити, — опустилися знесилено руки Віки.

— Які плани у тебе на день? Що зараз будеш робити?

— Мама має прийти скоро. Будемо збиратися. Хочемо сходити ще у магазини якісь, щоб не їхати з порожніми руками до твоїх... Мамі Олі хочу привезти у подарунок щось цікаве, — з теплотою у голосі згадала Вікторія свекруху. – А ти що робитимеш? Там як у вас... справи? Тихо?

— Нормально... Піду зараз... чай пити...

— Коли потім буде змога вийти на зв'язок?

— Скоро. З позиції вийду днями... Цілую тебе та обіймаю... Кохаю до нестями тебе... моя маленька, — стишився Василевий голос.

— І я тебе цілую мільйон разів! Міцно обіймаю... Кохаю безмежно! Будь обережним... благаю, — попрощалась з коханим кароока та зітхнула. А коли тиша упродовж двох хвилин остаточно підтвердила завершення розмови вона заплакала вже голосніше.

Німа спостерігачка цієї сцени тієї ж миті увійшла до кухні. Мовчки обійняла дитину, на долю якої випали невимовні жахи несправедливого життя.

— Мамо, він так мені багато чого не договорює. Я це відчуваю. Але не можу зрозуміти. Чому? — зовсім не злякавшись несподіваних обіймів, підійняла заплакані карі оченята юна дружина військового.

— Не хоче тебе засмучувати. Береже твій спокій... Та й... Хіба ж можна про таке говорити телефоном? Багато що замовчується та не розповсюджується. Сама ж знаєш, — як могла, так і втішала білявка брюнетку.

— Знаю, але... Щоразу, як питає, що він там робить, він каже, що п'є чай. Сумніваюсь, що це так... А! І фото котиків кидає, яких там всюди багато...

— Вікусь, і що з цього? Якщо кидає котиків, отже не все так погано. Було б дуже погано, то котиків би з ними там уже не було... Ти йому що, не довіряєш?

— Довіряю... Просто мені важко зрозуміти, чи довіряє він мені... Таке враження, що ні, адже про його думки, відчуття, обставини та умови життя мені майже нічого не відомо, — поскаржилась вперше за довгий час щодо мінусів стосунків на відстані Віка. — А ось я спілкувалась з дівчиною у мережі, котра власноруч робить окопні свічки та відправляє їх воякам. Так ось її чоловік теж там і він майже всім ділиться з нею. І про те, що двохсотих на тачках вивозить полями, і про те, що сидить без провізії тижнями. Чому ж Вася мені такого не розповідає?