39. Підвіска, заставка й сердечка з кетчупу.

— Що це? — запитально вигнулись брови Василя, коли Віка повернулась в авто та розгорнула свою долоню. У ній вона тримала срібний ланцюжок зі срібним підвісом у формі... конюшини, на одному з листочків якого виблискував камінець фіаніту.

— Це мій оберіг. На удачу, — ніжно торкнулась прикраси чорнявка кінчиками своїх тонких пальців. — Кажуть, що чотирилисник приносить удачу.

— Чув про таке, — задля зв'язки діалогу мовив Лебединський. А насправді ж він не розумів, навіщо дружина хизується ювелірним виробом у мить, коли б вони мали пристрасно востаннє поцілуватись і розійтись/роз'їхатись хто куди. Часу й без того обмаль...

Але Вікторія всміхалась, милуючись підвіскою, залишивши свого співрозмовника зовсім без уваги. На хвилину, а може й дві, замислилась про щось своє — глибоко особисте. І лиш згодом мовила:

— Його мені подарував тато Діма. У день, коли я стала їх донькою офіційно... Я тоді спитала у нього, як довго вони будуть моїми батьками, бо попередні від мене швидко відмовились... А він нічого не відповів. Пішов з дому, а за годину повернувся й подарував цю красу зі словами: "Можливо не всім дітям щастить мати батьків від народження. Але запам'ятай, що тобі пощастило. Відсьогодні у тебе є сім'я. Сім'я, яка тебе завжди підтримає і для якої ти надзвичайно... важлива."

На передостанньому слові дівчина пустила одиноку сльозу. Василь рефлекторно забажав її до себе після цього пригорнути, втішити. Втім... не став. Сидів, немов присоромлений, чекаючи покірно, коли красуня заговорить ще.

Та Вікуся, перш ніж розтулити свої вуста, зазирнула своїми чорними опалами в очі коханого.

— Сьогодні я побачила, як тобі пощастило з сім'єю. А тому я хочу тобі подарувати цю підвіску. З надіями, що тепер ми зможемо створити таку ж щасливу родину й самі... Тож нехай ця прикраса щодня буде з тобою, як нагадування, що я тебе чекатиму для цього... Я буду намагатись бути тобі підтримкою, де б ти не був...

Один імпульс. Один рух. І ось Вася опинився в обіймах найпрекраснішої дівчини у світі.

— Маленька моя. Ти — ось мій справжній оберіг, — притис до себе сильніше сантиментальну панночку дужий воїн, дозволяючи сховатись її носику на своїх широких грудях. — Що мені ці цяцьки? Не вірю я в такі обереги. Інша справа — твоє кохання...

Стрепенулось дівоче серце. Стрепенулась юнка вся й сама.

— Але ж... Ні! Візьми його з собою! Мені так буде спокійніше, — сунула у руки чоловіку срібло. — Нехай це буде тобі додатковою удачею. Щоб ти вірив у моє кохання ще більше. Віриш? Я кохаю тебе понад усе! — вирвалось з її рота зовсім не заплановане зізнання.

— Вірю, — мимохіть усміхнувся вояка, але прикраси не взяв — відправив на коліна Віки. — І я теж тебе... кохаю.

Після раптових освідчень, обоє відчули нестримне бажання. А тому за мить їх вуста з'єднались, а серця стали битись в один ритм. Все інше втратило будь-яке значення.

— Коханий... — разом із зітханням опісля поглибленого та пристрасного поцілунку вискочив Вікин вигук. На її язиці, крім Василевого язика, крутилось тисячі слів, які б хотілось ще сказати. Та натомість вона обмежилась одним.

Чорнобровий красень у військовій формі й сам хотів сказати безліч речень. Але у грудях його мов камінь лежав і застував словам, а тому щось сказати було важко. Єдине що міг — цілувати її вуста й зариватись пальцями у шовковисте довге волосся. Цим Василь і займався наступні хвилини.

Аж поки...

— Коханий! — повторився вигук голосніше й Віка миттєво утворила між їхніми тілами дистанцію. — Коханий, клянуся тобі — я чекатиму. Чекатиму, скільки треба!

— Я це знаю й без обітниць, маленька моя, — зовсім спокійною, буденною, навіть дещо пригніченою була відповідь на палку обіцянку.

— Хочу, щоб ти точно у цьому не сумнівався. Хочу, щоб знав. Ти навіки у мене один. Назавжди один! Ти віриш мені? — обпалила завірянням ще раз своє єство та єство свого коханого юна дівка.

Василь усміхнувся краєм рота. Заклав пасмо волосся за вушко своїй завжди жаданій дівчинці, зовсім не знаючи, почуття якої сили бриніло в її грудях і душі.

Очі ж Віки кричали божевіллям, а тілом пронеслось легке тремтіння, неначе від холоду. Та насправді — від усвідомлення всієї неосяжної сили шалених почуттів.

У голові юнки перемішались всі думки, які вона воліла б розставити в чергу та висловити. Але не хотілось чіпати тему Василевих колишніх і трагічних випадків з життя її знайомих, у родинах яких є чи були військові...

Мимовільно згадалась їй і Леся, з її розповідями про важку долю дружин військових. А ще історія сестри Аліони — майстрині з манікюру Віки та Єви. Не раз, приходячи робити манікюр, Віка чула розповіді про те, як чоловік сестри майстрині велів тій, щоб у разі його смерті вона більше ніколи не вийшла вдруге заміж і не покохала ніякого іншого чоловіка. Не раз тоді Аліона бідкалась, що її тридцятирічна сестра у депресії, бо від чоловіка тижнями не отримує жодної звістки...

— Я просто хочу, щоб ти був упевненим у мені... Я навіть не могла уявити, що так швидко та сильно можу покохати, — заговорила зрештою, чорнявка ховаючи свої зіниці під опущеними нарощеними віями. — Крім тебе мені нікого не треба. Ніхто інший не зможе зрівнятись з тобою. Ти для мене... — схилилась на тверде плече, обійнявши сильно чоловіка за шию. — Ти моє все...