40. Микита, сюрприз і старлінк.

Очі Віки ширяли полицею з засобами для миття посуду, пральними порошками... І так уже десять хвилин. Наче не могла визначитись.

Та насправді стовбичити годину у магазині з товарами для дому дівчину змушували думки. Важкі. Тягучі... Тривожні.

Вона те й робила, що кожні три хвилини дивилась у свій телефон... Очікуючи на диво.

Проте... нових повідомлень не спостерігалось...

Віка тяжко задихала. А потім різко повернула тулубом, прокрутившись на одній нозі, так нічого й не взявши з краму. Аж тут...

— Вікулько, ти? Оце так зустріч! Давно не бачились, — несподівано наштовхнулась на знайомі очі.

— Ще б утричі більше не бачитись, — відрізала грубо, намагаючись не дивитись колишньому в обличчя та спробувала його обійти.

Але парубок із довгою чуприною русявого кольору зупинив її, торкнувшись дівочого ліктя.

— Та куди ти тікаєш? Не рада мене бачити?

— А повинна? — поглянула Віка з викликом на хлопця, не на багато старшого за неї, і висмикнула свого ліктя з ворожої клешні.

— Та хоча б могла вдати, що рада, — пирхнув дещо комедійно парубок, упхавши свої руки у широкі кишені штанів.

— Микито, — повагом звернулася до русявого та худорлявого нещастя красуня та задерла своє підборіддя. — Йшов би ти... Куди йшов.

Між колишніми здійнялась перестрілка очима. Одначе тривала вона недовго й завершилась передбачуваним фіналом.

І дівчина-перемога рішуче розвернулася та пішла у бік каси, неначе жодної розмови ні з ким не мала. Так, неначе жодного колишнього й не зустрічала. А вийшовши з магазину, вкотре втупилась очима в екран свого телефону.

На заставці очі й усмішка важливої людини... Але досі відсутні сповіщення про нові повідомлення...

— Чорт... Ну чому він не пише? Вже б мав давно написати, — спитала сама у себе ледь чутно, але стривожено. — Що там сталося у тебе, рідненький?

Аж гульк!.. Чийсь липкий доторк до спини.

— Вікулько! Мені здалося, що ми не договорили.

— Микито, ми все вже давно сказали... — відсахнулась панянка від надокучливої людини з минулого, як від мари.

— А що, як є що сказати?.. Я скучив, — зробив крок уперед, щоб наблизитись до Віки, Микита.

— Ага. Розкажи мені тут казки браттів Грімм, — пирснула зі сміху молодичка.

— Але це правда!

— Якщо правда, то чому ж ти мені за ці пів року... чи скільки там... не дзвонив?! Хоча обіцяв, — не забарився докір.

— У мене телефон був тоді у ремонті. А потім мав деякі справи у столиці... Словом, був трохи зайнятим... — не детально пояснив хлопчина. І заперечив: — Але я телефонував тобі! На восьме березня... От тільки ти не відповіла... А ще я вітав тебе з днем народження у Вайбері!

Віка засміялась, згадавши листівку у Вайбері... І аж стала дико. Ця ситуація раніше могла б її надзвичайно розгнівати, проте наразі... їй було на все це начхати з високої гори.

— От така я засранка. Ти один єдиний раз зателефонував мені, а я не відповіла. Певно... теж зайнята була, — вимовила досить спокійно, хоч горло досі хотіло сміятись.

— А зараз? Зараз ти вільна? Може б... випили кави? — неочікувано запропонував і вивільнив назовні свої, місцями не білі, зуби колишній Віки.

— Зараз я тим паче зайнята, — засміялась уже голосніше й нестримніше молода дівиця.

— Чим? — поцікавилось русяве одоробло.

— Не "чим", а "ким"... Я заміжня, — показала пальця... шкода, що не середнього, юна пані Лебединська, хизуючись золотою обручкою.

Микита так враз і зблід від побаченого.

— А казала, що кохаєш мене й що на жодного іншого чоловіка не дивишся... І коли тільки встигла знайти когось?! — обурився гівнюк.

— Так я ні на кого й не дивилася й тим паче не шукала... Так... Лишень квартиру подобово в оренду здавала, — розлилось тепло у грудях дівочих і ніжні почуття переповнили її єство при згадці коханого. Рефлекторно поглянула на екран свого мобільного, знявши пальцем блок.

— Отакої... І що ж? Душа у душу живете й таке інше? — не сподобалась новина худорбі Микиті.

— Не твоя справа, — спопелила погляд карими очима вітряного опонента містянка. Саме за мить, як у її руках задрижав телефон... — Ти вже вільна? Ботоксом нагодувала своє личко? — дещо розчаровано пролунав тепер її голос у гаджет. — Так. Добре. Отже, на розі, — завершила швидко телефону розмову й за мить, проігнорувавши Микиту й навіть не думаючи попрощатись з ним, жваво закрокувала алеєю.

На обумовлене місце ноги самі її несли.

Йшла швидко. Обертатись не збиралась.

От тільки... телефон кожні десять секунд перевіряла. Але... Він мовчав.

Вже біля рогу збавила темп ходи. Там на неї чекали.

— Ну от я знову молода. Прямо, як ти, — ледь-ледь усміхаючись, зустріла дівчину обіймами Єва. — А де твоє фірмове: "Ага, от тільки поки що таке враження, наче для омолодження ти полізла у вулик до бджіл"? — помітила відстороненість Віки завжди моторна та життєрадісна молода білявка.