38. Рука, час і племінниця.

— Вікусь, я звісно все розумію. Ти тепер моя дружина... Але може б ти відпустила мою руку? — спитав у Віки, котра заглибилась у свої думки, Василь. — На п'ять хвилин хоча б... А потім я повернусь і поверну тобі свою руку, — додав наостанок вже тихше та всміхнувся кутиком вуст.

Дівчина, зашарівшись, розтиснула долоню, якою буквально душила чоловічу п'ятірню. Лиш тепер помітила, що чоловік хотів допомогти збирати посуд зі столів, адже сімейні посиденьки закінчились і веселощі теж.

І їм вже ніхто не кричав і не кричатиме "Гірко"...

— Синочку, сиди, сиди. Ми все самі зробимо, — раптово втрутилась у ситуацію, з'явившись поруч чарівною феєю, Ольга Миколаївна. — Краще приділи зайву хвилинку своїй дружині, — лагідно обійняла молоду пару.

Невістка подарувала свекрусі подяку, висловивши її промовистим поглядом. І не відпустила Василеву широку долоню.

Бо боялась його відпустити. Боялась, що роз'єднавши руки — втратить його... І цей страх проростав між її ребер цупкою бадилиною, яку не візьме ні сапа, ні будь-яка коса...

От тільки Василь... Той не дивився на неї, але якось збагнув — зчитав страх дівочий. Не тулився, не обіймав тривожне тіло, втім — пальцями своїми, ніби лікарським приладдям, творив дива. Щоб розслабилась рука Віки почав її масажувати.

Пальці.

Великий. Мізинець. Безіменний...

Долонька...

А може цим хотів змінити вектор її уваги?

Щоб втратила пильність і... відпустила...

— Ти йдеш у душ? — запитав він уже у спальні, коли Віка усвідомила відсутність теплої, широкої долоні та несвідомо забила тривогу.

— Так, — довелося відповісти чорнявці та поплентатись у напрямку ванної кімнати. А по дорозі захопила рефлекторно рушник.

— Та невже?! — вигукнув у спину їй чоловік. — У душ і... З рушником? Нічого собі, — позитивно розрядив атмосферу.

Віка видала звук сміху. Тихенький, легенький. Як відповідь Лебединському, що вона в порядку та щиро радіє від наявності їх спільних приколів.

Цей момент її трішки й справді розвеселив. А тому, замкнувшись у ванній, вона вдивилась у дзеркало. Спитала у нього:

— Що саме я боюсь? Те, що він не захоче більше мене торкатись? Чи те, що відстань не дозволить нам возз'єднатись ще довго?..

Зрештою, втямила інше.

Невідомість. Ось що насправді страшно...

Не відстань і не очікування лякало Віку, а саме невідомість. Чекати та вірити вона вміла, а от бути сміливою, дивлячись у невідомість — ні...

З цим страхом вона вже стикалась чоло у чоло.

Вперше тоді, коли їй сказали, що у неї буде родина. І вона все переймалась, чи її любитимуть там... Але її не полюбили...

Вдруге, коли теж саме почула від тієї самої людини, директорки сиротинця Віри Богданівни й вже не сподівалась на диво. Втім, диво сталося й без її сподівань...

— Занадто багато тривог. А тривоги не завжди виправдані, — раптом промовила дівчина та відвернулась від дзеркала, зрозумівши, що копирсатися у своїх думках і божеволіти від них марна річ. Принаймні у даній ситуації. Розумнішим рішенням мала б бути розмова.

Одначе, після вечірньої рутини, Віка так і не зважилась на чесну розмову з чоловіком. Хоч і воліла все обговорити. Хоч і боліло за майбутнє, яке не можна розпланувати у зв'язку з купою можливих непередбачуваних моментів...

Обрала дії.

Дії часом краще слів.

А тому... Пестила й торкалась свого чоловіка. Кохала його усім своїм єством, намагаючись протистояти натиску часу.

Як і він її. З усією душею.

За ніжністю та любощами час утікав крізь пальці й простирадла непомітно. Так дотлівав день. Останній день відпустки Лебединського.

Вогонь, що палав між них, доводив кожному, що мить ця неповторна й немає сенсу шкодувати про цей шлюб. Бо він для них обох став надією. Якорем. Світлом.

Новим сенсом життя.

І Василь, згрібаючи кохану в оберемок, жадав зробити її з собою одним цілим. Втім не створило ще людство такого клею ПВА, з допомогою якого це б реально стало можливим. Бо це було б слабкістю, якої не повинно бути у складні часи. Часи, що ще не минули...

Вже пізньої ночі, коли Василь, здавалось, заснув, Віка лежала й гладила його широку спину. І їй було приємно торкатись його тіла. Вдихати терпкий аромат. А ще так кортіло, щоб ніч тривала довго. Щоб час зупинився. Хотілось слухати його дихання і запам'ятовувати кожну мить, кожний доторк.

Чорнявці у ці хвилини хотілось бути чарівницею. Або ж хоча б прикликати таку. Ту, котра б вміла керувати часом. І щоб за легким помахом чарівної палиці ніколи не дозволити настати страшному дню під назвою "завтра". Бо саме з цього дня вони стануть заручниками невідомості. З цього дня на них чекатиме розлука. Розлука на невизначений час... А може й назавжди...

Зрештою, божеволіючи від кількості своїх думок у хвилину, юнка не втримала сльози й та скотилася Василевою потилицею, до якої Віка тулилася...

Чоловік не стерпів цього. Тільки не таких емоцій! Не тихих схлипувань у долоню!