37. Свекруха, панацея та випробування на стійкість.

— Ось і дім. Рідний дім. Готуйтесь виповзати, мої золотенькі, — бадьоро защебетала Ольга Миколаївна, керуючи автомобілем, що ось-ось має зупинитись біля будинку Лебединських.

— Нарешті можна буде лягти на ліжко й випростати ноги, ммм, — буквально замуркотіла юна невістка жінки.

Але на що потрібні свекрухи? Правильно. Щоб псувати життя й диктувати свої порядки.

— Ну... Це трохи пізніше доведеться зробити. Спочатку буде застілля...

— Ви маєте на увазі вечерю? — перепитала Ольгу Віка, яка була від ранку без настрою.

— Ні. Саме застілля.

Віка, сидячи на задньому сидінні біля свого чоловіка, вирячила очі на водійку.

— Яке ще застілля?

— Таке. Мовчазне... У нас у селі часто святкують тиждень після весілля. Зазвичай у понеділок. Але ж ви завтра їдете вже. Тож святкувати будемо сьогодні, — сповістила свекруха молодичку та всіх інших пасажирів. І останні, а саме Єва та Василь, наче були й не проти такого повороту.

Одначе Віка...

— І що у вашому розумінні означає "застілля"? Знову гулянка на двісті осіб?

— Ні, доню. На менше. Будемо сидіти вдома, тож двісті осіб не поміститься. Так — лише свої... Людей з п'ятдесят приблизно...

— Чудово... — поповз лівий кутик рота чорнявки вгору та почулось саркастичне пирхання. Дівчина втямила, що про бажання, яке малось у неї і яке вона хотіла невдовзі здійснити, а саме про романтичну прогулянку за селом, яку б їй кортіло запропонувати своєму коханому задля обговорення подальшого існування їх шлюбу, можна відразу забути. — І коли готуватися до того застілля? Коли воно буде? Вночі? Це ж треба щось на стіл накрити... Чи кожний прийде зі своїми стравами?

— Бабуся Параскева все проконтролювала, тож все вже готово. Нас усі чекають, — натиснула Ольга на гальма, в'їхавши у свій двір. Але від невістки так просто не відчепилася, підбадьоривши її наостанок: — Вікулічка, та чого ти переймаєшся? Посидимо годинок три та й усе. Хіба щось складне буде?.. Найскладнішими задачами будуть, хіба що, ваші з Васею поцілунки. Але ж це сама розумієш — так треба.

— Як же без цього, ага, — зітхнула Вікторія, закотивши очі, й першою стрілою вискочила з салону автівки. Про рій переживань, які ятрили її душу, свекрусі казати було ні до чого.

Слідом за дружиною покинув авто й Василь. Однак перед цим він встиг промовисто глипнути на матір. Його теж ніхто не попередив щодо святкування. І хоч такий сценарій чоловіку здавався не поганим, але було б приємніше, якби його спитали, як він планує провести свій останній вечір відпустки вдома.

Залишившись зі свахою у салоні вдвох, Ольга уважно простежила за рухом молодого подружжя.

— Я щось так і не втямила. Наша відсутність їх зблизила, чи як?

— Мені здається, що так, свахо, — потягнувшись, і собі збиралася вийти назовні задоволена мандрівкою Єва.

— Коли здається, свашко, то хреститись треба, — буркнула на таку байдужу відповідь жінка старшого віку, за що й отримала опісля докір у погляді тещі свого сина. — Ой, пробач, свашенько. То я на нервах, — перепросила перед єврейкою.

Та на свашине щастя, білявка лиш посміялася з цього. І потягнувшись рукою до дверцят, кинула:

— Годі за ними бігати й слідкувати, як за маленькими. Зблизились вони чи ні. Яка вже різниця? Завтра кожний їде хто куди... Навіть якщо нічого й не вийшло — пізно вже щось впроваджувати... Втім, якщо вони більше часу були б лише вдвох, а не в оточені люблячої родини, то б, можливо, толку було б більше?

Останнє слово білявки разом з гучним звуком затріскування дверцят авто, змусило Ольгу сіпнутися. І першочерговим бажання жінки було закричати, що так сильно не можна гупати. Втім... їй довелося погодитися зі слушним зауваженням свахи, а відтак вона проковтнула свій крик.

Проте — вже як є. Хоч хотілось і краще. Все одно скасовувати посиденьки було пізно. Люди потроху збирались до гурту. Ось вже й кум Максим з дружиною Валерією підійшов до авто, щоб зустріти та привітатися з Ольгою; і сестра її Надія з синочком своїм, місцевим джиґунцем Стасиком, метушилася подвір'ям під керівництвом баби Параскеви, роблячи останні приготування перед застіллям; і сусідки-подруги шепотілись між собою, сидячи на лавці перед двором в очікуванні решти гостей.

Відтак Ольга й собі поспішила зайнятись святковим клопотанням. От тільки весь вечір те й робила, що спостерігала за сином з невісткою. А ті...

Після ранкової розмови Василь ніби віддалився від Віки.

Принаймні... Саме так юнці здавалося.

Вася упродовж всієї дороги, а особливо поки не бачать мами, те й робив, що торкався її, обіймав, лишав поцілунки на скронях і рожевих щічках. Однак у дівчини склалося враження, що у ці моменти чоловік ніби дивився крізь неї, мов вона якийсь привид. Нібито й поруч був, але думками далеко...

А чи так це було насправді?

Василь відверто міг би сказати, що так — було... Деякий час. Але він раптово отямився. Якоїсь миті, жбурнувши лінивий погляд на свою дружину, усвідомив. Це ж вона. Та сама. Та, котра повсякчас викликає його усмішку та позитивні емоції. Мила, вразлива, грайлива дівчинка, яка немов заземляє його, не даючи втопитись у власних думках. Завдяки їй, — тій, чий доторк породжує сотні мурах на його шкірі, Василь отримав новий стимул жити й виживати будь-де та за будь-яку ціну. Його панацея, його персональна доза щастя, якої незабаром йому бракуватиме.