35. Ягоди, тельбухи та обіцянки.

— Ти що, ягоди бігав збирати до лісу чи що? Наче б мав їх просто з холодильника взяти, — буркнула Віка до новоявленого Васі, котрий вийшов із котеджу, нахабно розвалившись у гамаку з металевим каркасом на видноті зірок.

— Подумаєш! Трішечки забарився, — і не винно, і не пихато сказав у свій захист Василь.

— Ага. "Трішечки"... І відколи у нас "трішечки" — це година?

— Що? Година? Та ні... Мене не було максимумом двадцять хвилин... То ти може відлік часу, віддавшись релаксу, втратила? — подав Вася своїй дружині ціле мініатюрне відерце соковитих ягід, декілька з яких вона миттєво вкинула до рота. Не інакше, як цим намагався задобрити її?

— Я за цей час тільки тебе втратила із поля зору.

— Ну то ось. Я вже тут, — усміхнувся гордо та розкинув руки, мов крила, Лебединський.

І поза розп'ятого дозволила очам Віки зачепитись за один... нюансик, знайдений на шортах...

Побачивши, куди дивиться дівчина, Лебединський припинив блазнювати. Натомість теж прогулявся очима тією ж траєкторією, що й Віка.

— Я бачу... — ігноруючи утворення затяжної паузи, все ж спромоглося дівча констатувати побачене.

Вася видав гортанний звук і прикрив руками ще досить вологу та помітну пляму на шортах.

— То я суницю з чорницею мив...

— Добре, що хоч не черницю... — грайливо засміялась пустунка. — Гаразд. Вдам, що твоя відсутність була п'ятихвилинною. Однак... Ти тепер мені дещо винен.

— Що саме? — зовсім злегка занервував брюнет.

— Мале-е-еньку таку відповідь на мале-е-еньке таке запитаннячко, — майже доторкнулись два пальці дівочих подушечок один одного.

Чорнобровий мужчина зацікавлено повів вустами то в одну, то в інші сторону та зчепив свої руки, як футболіст на воротях, котрий боїться удару нижче поясу. Та й Вася себе відчував справді, як той воротар — напружився, очікуючи на будь-який фінт супротивника.

— Питай. Не тягни.

— Що такого тобі сподобалось у мені? — і справді не тягнула кота за лимончики Віка.

— Хах! І це все? — в одну мить зійшло напруження з Василя разом із сімома потами. — Я думав запитаєш, чи закохався б я в іншу Віку, якби тоді не зустрів тебе, — увімкнувся фіґлярський режим.

— Хм. Цікаве питаннячко. Я про таке й не подумала. Але якщо вже озвучив його — то й на нього відповідай, — не розгубилась юнка.

— Оце я влип, — зрозумів Василь, до чого довело його фіґлярство й не стримав сміх. Однак, оскільки наразі він не керував автомобілем і в розмові з дружиною не було ніде жодного важеля з позначкою "задній хід" — нічого, крім правди та імпровізації йому не залишалось. — Інша Вікторія у моєму житті вже була. І мушу зізнатися, що вона для мене значила значно менше, ніж ти зараз... Тож. Ти єдина Вікторія на всьому білому світі, котрій я з тельбухами віддав би своє серце... Тобто... Лише ти одна гідна мого серця, — поглянув на кохану згори вниз, обпершись рукою на металевий каркас, за який кріпився гамак. — Така відповідь влаштує?

Карі очі чорнявки розвеселились.Закинувши десяту бубку червоної ягідки собі у стравохід, вона чмихнула:

— А обов'язково серце з тельбухами віддавати?

— Можу не з тельбухами, а з венами... Ну чи з кров'ю. Якщо у тебе немає гемофобії...

— Гаразд, — не надто сподобався специфічний гумор дівчині. — З тельбухами, отже з тельбухами... Галочка є... А щодо іншого?

— Ну... Я вподобав тебе, бо ти... — зам'явся велет. — Вродлива... Тямовита...

— Як коняка? — знаючи таланти Василя не стрималась Віка й пригадала йому його моменти слави.

Але чоловік не підкосився від нагадувань. Повів щиро, мов душу вивертаючи:

— Як найкраща людина на Землі... Вік, ти виручила мене з біди, яка була для мене катастрофічною... Я не був радий від того, що мої плани з одруженням посипались, мов зуби діда Василя... Думав, що хорошого у моєму житті залишилось мало. Сенсу в ньому майже не бачив... Справді! Можливо це й не було б для когось страхіттям, але для мене... Це був нонсенс. Спланував весілля, відпустку, а тут — гаплик. Але ти..! Ти все змінила... Ти погодилась на цей шлюб. Хоча й не повинна була... Не знаю, чим ти керувалася більше — вигодою чи співчуттям, але я щиро вдячний тобі за цей вчинок. Ти дійсно мене врятувала... Тут без перебільшень.

— Ого, скільки вдячності... Але... То пусте... Як тут можна було відмовити? Будь-яка б на моєму місці погодилась заради Карпат, — дещо засоромилась темноока й очі свої сховала за віями. — Насправді для мене з самого початку це була лише цікава пригода. Здебільшого, я погодилась на неї завдяки своїй мамі... Ну і в Карпати хотілось... Я не змогла відмовитись від цієї афери, розуміючи, що навряд чи мені запропонують таке ще колись бодай раз... Але ж досвід у цілому цікавий!

— Ліпше й не скажеш... Цікавий... — підтвердив спільно пройдений етап Лебединський.

— Отже, вродлива та тямовита... Це і все, що мені було потрібно, аби сподобатись тобі? — спробувала тепер зробити один висновок з усього почутого допитлива дівка й огорнула свого співрозмовника теплотою погляду.

— Та... ні. Ще ти любиш тварин... І обійматися... Це мені сподобалось у тобі теж... Ти така... жива... Тобто, емоційна!