34. Вовкулака, бінокль і чани.

— Алло, — глухо пролунав чоловічий голос у динаміці Вікиного телефону, від чого дівчина пересмикнулась і витріщилась перелякано на Василя, котрий затих в очікуванні й нетямущості. Тим часом голос знову обізвався: — Алло, хто це?

— А ви хто? — вичавила з себе Віка та стиснула телефон у долоні сильніше, від чого та аж спітніла.

— Давид Хорунжий, топовий вінницький хірург до ваших послуг. З ким маю честь говорити?

— Звідки у вас цей номер, Давиде? Це номер моєї мами, — здивувалася інформації дівчина. Одначе у відповідь була тиша.

Відсунувши телефон від вуха та розмістивши його на комфортну для очей відстань, юнка побачила, що виклик завершили. Проте вона все одно подивилась на номер, щоб пересвідчитись, чи точно мамі зателефонувала. Може номером помилилась? Але на дисплеї чітко було написано, що дзвінок призначався Єві.

— І що? — подав голос Василь.

— Нічого... Якийсь Давид відповів і потім відхилив виклик... — поринула у ступор дівка.

— Може то переадресація? Спробуй набрати ще, — запропонував чоловік.

Віка глипнула на нього та натиснула виклик. Але... Механічний голос сказав, що абонент поза зоною досяжності...

Від нечуваної хвилі тривоги та нерозуміння ситуації, чорнявка кинула свій гаджет на м'яке ліжко, а слідом і свою п'яту точку.

— Я не знаю, що й думати... А раптом її викрали? — склавши руки на грудях, нервово засмикала своїми ніжками красуня.

— Хто її міг би викрасти тут? Ведмеді? Чи вовки?

— Точно! Вовкулака. Тобто, вовк-перевертень... Або вовкоподібна істота... Як варіант...

— Та ну, Вік! Маячня! Я схиляюсь до думки, що вона просто заблукала... Не запам'ятала наш котедж і геолокацію не зберегла... А може й зберегла, так телефон розрядився... — висунув свою версію велет, примостившись поруч із дружиною. Поклав долоні на її плечі. — Вона незабаром повернеться, маленька. Я впевнений, що нічого страшного не сталося.

— Ніч і цілий день шукати дорогу назад?.. Це як мінімум дивно. Не знаходиш? — не так оптимістично, як Василь, була налаштована Віка.

— Але ж вона не знає, що дід знайшовся. А тому ще шукає його... А може вже й гриби разом із тим... — інший варіант сумбурно вискочив з рота брюнета. Але після того, як дівчина нагородила його поглядом, яким зазвичай дивляться на психів, Лебединський додав: — А що? В околицях цих грибів, як піску морського! Може вона вирішила не просто плентатись лісовими стежками у пошуках діда, але й назбирати грибів на вечерю... Та й захопилась...

Віка красномовно промовчала на почуту думку, яка їй здалась дещо абсурдною. Зітхнула засмучено.

— Ага... Ще скажи, що якийсь гриб скуштувала й зловила білочку... Вась, моя мама та збір грибів — це як священник у нічному клубі! Таке можна побачити хіба що у снах! З неї й часнику вашого вистачило, — переконливо мовила, підвищивши інтонацію. І раптово замислилась: — Хмм, священник...

І замовкла, і завмерла...

— Що "священник"? Ти хочеш змінити віросповідання? — нагадав Лебединській своїй коханій, що її думка залишилась незавершеною.

— Та ні. То я книгу одну згадала. А з нею інші. Я думаю, на маму напали або викрали. Щось таке. Точно кажу! — оживилась зненацька молодичка, ляснувши долонею по своєму коліну.

— Чому ти так думаєш? Ми ж не у дикому лісі. Це безпечний, відомий... і дорогий курорт. Маніяки тут не водяться... Їм не по кишені, — запевнив Василько, всміхнувшись для кращого ефекту.

Але дехто з ним не погодився. Ще й той Давид, клятий хірург, не виходив із голівоньки дівочої.

— Якщо навіть маніяків тут немає, то сталкерів може вистачати... Чи інших якихось... збоченців... Просто про них не знають! Або ж про них не говорять, з метою уникнення паніки... Правоохоронці нам вранці що сказали? Що трапляються випадки, коли люди губляться, не зумівши зорієнтуватись на місцевості... Але може вони просто змовчали? Може все не так? Не губляться, а їх зачиняють десь у підвалі й...

— І що? Катують? Вік, то вже нісенітниці. Ніхто тут не ловить людей і не тримає їх у підвалі... Хіба що, російськомовних може? У цілях вивчення української мови... Але ні! Ні, Вікусь! То все дурня! Єва захопилась грибами!.. Я тобі кажу! — бадьоро наполіг на своєму чорнобривий і закивав підборіддям для більшої переконливості.

Але не знав Василь, про що були цієї миті думки Віки й про яких сталкерів, священників і перевертнів вона говорила. А ще добре, що у темних, як ніч, і розширених, як у скаженого собаки, дівочих очах не відображалось те, що малювалось в уяві любительки досить специфічної літератури для повнолітніх. Інакше б Василь зомлів... Дарк романи вони ж не для психіки кожного.

Та уяві Віки не дала розбурхатись вібрація її телефону.

— Це мама! — одразу схопило дівчатко у свої руки засіб для спілкування. — Алло! Мамо! Мамо, це ти?

— Привіт, Вікусь! Я теж за тобою скучила, — як нічого не сталося, забринів у динаміку голос Єви.

— Мамо, де ти є? Що з тобою?! — ледь не трясучись усім тілом, занепокоєно забелькотіла донечка білявки, паралельно розмірковуючи, чи немає у словах матері прихованого послання SOS.

Але жінка, котра несподівана вийшла на зв'язок, дивувала спокійним тоном: