33. Футболка, біографія і потреба.

Перша думка, яку зловив Василь, прокинувшись, стосувалась його лівої руки... Якої він не відчував... Але роздерши очі, чоловік побачив і збагнув, що це відчуття короткочасне й тому всміхнувся. І це у той час, поки головна причина його усмішки сопіла йому у вушко.

Засинати й прокидатись у незручних позах для Василя було не в новинку. Особливо в останні роки. А от щодо пробуджень в обіймах (та ще й не в обіймах автомата!) — такого з ним не траплялось уже давненько. Від цього усвідомлення все єство чоловіче тріпотіло.

Йому закортіло, щоб точно відпустка тепер ніколи не добігала кінця.

Закортіло бути саме з цією людиною навіки поруч.

Закортіло кохати. Жити. Так, як ніколи раніше. Щоб кожний новий день жадібно закарбовувати у пам'яті й серці, а не просто проживати час, виконуючи механічні дії...

А ще закортіло притиснутись до дівочого стану й прошепотіти про кохання, яке розриває груди й свідомість своєю несподіваністю та силою.

Вася усміхнувся ширше, зловивши себе на цій думці. І коли тільки встиг покохати, якщо часу було катастрофічно мало? Мабуть, для серця часово-просторові показники нічого не означають. Якщо серце прагне кохання, воно його відшукає всюди... Навіть у "Дії".

— ...Мама!.. — раптом вирвалось одне єдине слово із вуст сплячої дівчини.

Не широкий рівчак проліг між бровами чоловіка. Лагідна усмішка зникла.

Він продовжив дивитись на свою сплячу красуню, втім, тепер чоловічу голову займали зовсім інші думки, через які... Вася ледь не проґавив дечиє пробудження поряд. І тільки легке посіпування дівочих кінцівок, що свідчили про завершення тривожного сну, привернули його увагу.

Віка, розплющивши очі та виявивши поруч велета, завмерла. Про сон, який мав яскравий відгомін минулого, майже відразу забула... Як і взагалі про все на світі. Тільки їх зоровий контакт утримував дівчину за крок він розриву з реальністю.

— Привіт. І що ми тут робимо? – зрештою, прочистивши спершу горло, наважилась Віка поставити хрест на тиші й німих дивоглядках.

— Обіймаємось, — теж для початку кахикнувши, заявив Василь і владно посунув свою праву долоню дівочою талією.

— А дозвіл на обійми є? — грайливо блиснули очі дівочі.

— У РАЦСі моя хрещена дозвіл дала, офіційно нарікши нас чоловіком і дружиною, — притиснувся ближче до своєї красуні довгорукий пан.

Від близькості та жарту, який і жартом не був, Віка засміялась і відвела свій погляд, втупившись чоловіку у комір футболки. Присоромилась, бо, як виявилось, до такої взаємності, якої сама і вимагала днями раніше, не була готова. Відчувати чоловіка так близько, коли вони були лиш удвох, для Віки було ще в новинку. Навіть поцілунки на публіці скільки бентеги не приносили! Саме тому вона поспішно змінила тему:

— Тобі телефонували із поліції?

— Ще ні...

— Ти хоч спав?

— Нещодавно прокинувся... А ти виспалась? Що наснилось? — тактовно сформулював запитання, до якого мав інтерес Василь... І пошкодував щодо нього через секунду.

Чорнявка почала вибиратись з його обіймів, поступово позбавляючи чоловіка свого тепла... і будуючи між ними стіну. Останньою цеглинкою стіни, через яку Василя не пустили в душу юнки, стали слова:

— Та я вже й забула, що снилось... Ой, а надворі вже й вечір?

Нахабна втеча від відповіді остаточно втокмачила у свідомість чоловіка, що він не такий вже й бажаний гість у внутрішньому світі Віки. Та йому до її світу — ще як до Києва рачки!

"А що ж ти думав?" — сам до себе говорив подумки Василь тоді, розминаючи руку, що заніміла під дівочою шиєю, — "Одружився й все? Ага! Не все так просто. Після шлюбу тільки починається справжнє зародження кохання... Нам ще так багато варто пройти, так багато дізнатись одне про одного... Стоп! Дізнатись! Саме так!"

Упевнившись у правильній траєкторії своїх думок і цілей, Василь все одно наповнив розум наміром познайомитись із дружиною ближче.

— Так, вже вечір, маленька моя дівчинко, — привернув увагу розгубленої дівчини, котра тільки й встигла злізти з ліжка.

Пестливе звернення залоскотало тендітну душу й огорнуло свідомість втіхою... Втім, Віка була б не Віка, якби не кинула у відповідь:

— І які плани у нас на вечір... мій стариган?

Розсміялись обоє.

— Та не такий вже я й старий. Принаймні, я цього не відчуваю.

— Ми це ще перевіримо.

— Ого! Так швидко? Ну то дивись. Сама сказала. Ніхто тебе за язика не тягнув. Перевіряй, — зухвало кинув Вася й, нарешті відчувши свою ліву руку, зняв свою футболку. — От тільки тобі для перевірки треба буде повернутись назад у ліжко, — додав, уже позбувшись половини свого одягу.

— Ва-ася, — майже простогнала, сміючись чорнявка чоловіче ім'я. І сором'язливо прикрила своє обличчя долонею. — Це обов'язково було робити?

— Так, — як так і годиться, відказав Василь, награно спантеличившись. — Ми все ж таки подружжя. І ми у медовому... тижні... Ну чи на медових днях. Навіть не знаю, як цей міліпіздричний і швидкоплинний відпочинок назвати. І нам за цей час потрібно одне одного краще пізнати. Чи ти вже мене не любиш?