32. Офіофобія, попутка та підтримка.

Гамірливий вечір плавно перетік у безсонну ніч, а потім у панічний ранок. Але й той не приніс хороших новин.

Залишивши Віку у котеджі, на випадок повернення блудного діда, і взявши з собою ліхтарики, Василь, Єва та Ольга вирушили шукати старого майже одразу, як виявили, що він зник. Однак... Розділившись і обшукавши кожний закуток у радіусі кілометра, ніхто з трьох шукачів не знайшов бодай сліду від діда. Про це вони дізнавались одне від одного через телефон.

Опівночі Василь повернувся першим, вважаючи, що краще ніч перечекати, а зранку продовжити пошуки. Але невдовзі він був вимушений знову покинути котедж, оскільки його матір вперто тинялася околицями та все молилася, кличучи діда. Пані Ольга відчувала себе винною у ситуації, а тому не могла гаяти час навіть бодай хвилину. Баба Параскева її не похвалить за таку новину... І тільки дивом (і приказкою "Ранок покаже, що вечір не скаже") вдалося Василю вмовити матір повернутись до котеджу, щоб діждатися світлового дня.

Втім, що година, то й новий клопіт. Спозаранку виявили, що Єва так і не повернулась до того часу в котедж і припинила відповідати на телефоні дзвінки. Намагаючись додзвонитися до матері з годину, Віка почала бити тривогу.

— Тут водяться дикі звірі? А що, як і діда Василя, так і мою маму хтось з'їв?! — знервовано намотувала коло за колом розхвильована юнка навколо великого столу, за яким ще вчора вся компанія у повному складі вечеряла та кляла себе за власні різкі слова, промовлені після вечері...

— Не треба пороти гарячку. Все з ними обома добре. Ось уже ранок настав. Ми звернемось до поліції й вони знайдуться, — заспокоював її Василь, залишаючись у цій нестандартній ситуації при здоровому глузді та не втративши душевної рівноваги, чому навчився роками раніше у ситуаціях куди екстремальніших і небезпечніших.

Пізніше Віка буде вдячною йому за цей спокій, яким він з нею поділився. І за те, що тримав її за руку всюди... Щомиті... Навіть, коли на них дивились незнайомці у відділку поліції:

— Зникла Єва Кац. Тисячу дев'ятсот вісімдесят дев'ятого року народження. Єврейка за національністю, — юній Вікторії здавалось, що тільки чоловіча рука на її талії дає їй змоги говорити та утримувати сльози.

— Коли ви її бачили востаннє? — запитав поліціянт, пильно вдивляючись у вічі юнки, спантеличуючи її.

— Вона пішла шукати діда...

— Діда? — перепитав поліціянт, хмикнувши. — Ох вже ці єврейки! Одно дідів шукають. Ну звісно! Навіщо їм чоловіки молодшого віку, якщо у дідів більша ймовірність настання інфаркту, а отже з такими вдовою швидше можна стати й успадкувати його майно та статки.

— Чоловіче, яке майно, які статки? — не втрималась від абсурдності почутого та войовниче вклинилась у розмову Вікина свекруха.

— А що, цілих три пенсії вже й не статки? Та це ж ого-го яке багатство! Аж пів неоподаткованого прожиткового мінімуму, на який можна прожити аж цілий..! Кхм... Тиждень...

— Шановний, що ви мелете?! — аж підвищила голос Ольга Лебединська, не маючи сил чути подібну маячню.

— Що я молю? Дерть... Ну, як "я"... То мій батько молов, а я поряд стояв! А як ви дізнались? У мене що, штани брудні? — чи то був поліціянт не в гуморі, чи... навпаки...

— Якщо зараз ви не будете з нами вести адекватний діалог, то не тільки штани ваші будуть брудними, а ще й репутація! — гримнула тоді на нього понад міру знервована Ольга. — Вам ще раз повторити? Зникли люди! Спочатку дід, а потім моя сваха. Знайдіть їх!

— За яких обставин зник дід? — начебто вже не відхиляючись від теми заговорив поліцай.

— Пішов подихати повітрям і не повернувся...

— Невже так подихав, що задихнувся? — з легкою іронічною посмішкою на обличчі озвався, все ж таки, вар'ят-поліціянт і три пари очей витріщились на нього з неприхованим гнівом. Але погляди не зламали його: — Що? Він не задихнувся, а реально зник? — перепитав глузуючи та зітхаючи. — Шкода... Знаєте, якби він помер — було б краще. Ми б у всьому звинуватили повітря, яке могло б бути отруйним і все — вбивство було б розкрито. А так... От кого звинуватиш у зникненні? Розчин азоту? Мовляв, надмірна кількість азоту напала на вашого діда й так допекла його, що той розчинився в повітрі?.. Хм... А втім, наче й не поганий варіант. Так і запишемо! — таки точно тягнув прикол.

— Хлопче! Твій писок...!

— ...Пані, заждіть! Не здіймайте ґвалт, — вчасно перейняв крик Ольги інший поліцай, худий і високий, що дубова дошка у хліву. Втім, начебто, адекватніший за свого колегу: — Все зробимо, всіх знайдемо... Ви пробачте цього нещасного. Просто у нього позавчора народилась донька...

— І що? Він досі квасить з цієї нагоди, що вже й не усвідомлює, що патякає? — на виправдання фиркнула Ольга.

— Ні. То в нього така... істерика... З цієї нагоди, щоб допомогти, приїхала теща... От і здають у бідолахи нерви...

— Вона зміюка! Не згадуй про неї, Петро! — підтвердив агресивністю слова колеги поліціянт зі слабкими нервами.

— Співчуваю, друже... Офіофобія* — це вам не жарти... Знаєш, я б тобі свою позичив. Моя теща класна. От тільки... Тільки вона зникла... Може б ви посприяли якось її поверненню, га? — розуміючи, що справи кепські, вже й Василь доєднався до розмови, у надії на чоловіче розуміння. І це начебто допомогло. Розмова продовжилась виключно у серйозному, потрібному руслі.