30. Капризи, образи та компліменти.

Погодившись на прохання матері, Василь прагнув полегшити собі життя, адже він напередодні переоцінив свої сили, подумавши, що зможе дванадцять годин шляху подолати, весь час кермуючи автомобілем самотужки. Але складна ніч перед від'їздом, яку він майже всю присвятив роздумам про життя, кохання та службу, на ранок подарувала втому й без напарника з посвідченням водія десь їхати було б щонайменше безглуздо. Отож і стали у пригоді навички матері, яка й діда вигуляти надумала, й сину допомогти, й до родичів попутно зазирнути. Однак, від цього подорож не стала легшою...

Труднощі почались ще коли сірий позашляховик марки КІА навіть не виїхав з двору. А їх ініціаторкою стала... О так! Василева молода, за документами офіційна, за відчуттями найжаданіша, а за домовленістю фіктивна дружина...

Коли Вася зайшов на світанку до спальні, щоб забрати деякі свої речі, його бажання не потривожити сон юної дівчини — не здійснилось. Ще й, як на зло, Віка розплющила свої оченята, коли чоловік почав нею, сплячою, милуватись, присівши навпочіпки біля ліжка...

Так і довелось поставити дівчину перед фактом, що їдуть на відпочинок вони не самі й що їм спати нарізно не доведеться. А ще сказати:

— Вік, слухай... Я забираю свої слова назад. Я вчора наговорив багато чого, не подумавши... Просто, знаєш... Неочікувано було почути, що ти... Що у нас... Словом, я був дещо спантеличений...

Однак у відповідь йому була, (хто б міг подумати тільки!)... тиша... Певно якісь магнітні бурі насунулись на їх дім. А потім слідкували всюди за їх машиною аж до Прикарпаття, бо Віка з тієї самої хвилини пробудження стала сама не своя. І було їй все не те й не так.

— Васю, зупини авто. Ти так женеш, що я не можу випити води, — з дівочих вуст наказом пролунало, щойно компанія виїхала за межі села.

— Зачекай дві хвилини. Дай хоч на узбіччя стану, — відказав на наказ Вася-шофер.

— Ти хочеш, щоб я захляла? Зараз зупини! — прозвучало наполегливішим тоном, після якого не зупинитись було не можна.

А через п'ятнадцять хвилин забава продовжилась:

— Ми щойно минули заправку? Васю, зупини! Я хочу хот-дог!

— Доню, та навіщо тобі ті хот-доги? Я ось канапок наробила. Будеш? Із салямі та сиром у дірочку, — запропонувала Ольга Миколаївна з заднього пасажирського сидіння, де вона розмістилась між двох компаньйонів.

Але Віка на пропозицію лише бекнула.

— Хочу хот-дог.

Через двадцять хвилин ситуація повторилась.

— Лебединський, це там ще одна заправка зараз буде? Пригальмуй. Хот-дог я взяла, а каву ні.

І як тут було Лебединському не зупинитись?

— Добре. Як раз дозаправлюсь...

І через пів години знову:

— Це попереду там заправка? Васю, ти знаєш, що робити.

— Що цього разу? Хот-дог чи кава? — зітхнувши, натяк Віки був цього разу Васі зрозумілим.

— Шоколадка... Зупиниш?

— Куди я подінусь, — натискаючи на гальма, не мав вибору Василь, котрий одразу після зупинки почав перевіряти по навігатору чи немає попереду ще інших АЗС. І зрадів, дізнавшись, що шлях вільний.

Втім... Зарано зрадів чоловік. І десять хвилин по тому, навіть попри відсутність на шляху АЗС, все одно на весь салон із переднього пасажирського пролунало:

— Вася, зупини! Я хочу вийти.

— Чому? Тобі погано?

— Мені душно.

— Як душно? У салоні працює кондиціонер.

— І що? Все одно душно! У салоні п'ятеро людей... І один з них душний аж перебір... Тож зупини. Я хочу подихати свіжим повітрям...

А згодом, щойно минуло п'ять хвилин від сили після останньої зупинки, було ще одне коротке:

— Зупини.

— Знову повітрям треба подихати?

— Ні. У кущики...

А перегодом було:

— Ой, яке гарне поле! Я хочу світлину на його фоні! 

І ще:

— Це що таке ті діти біля траси продають? Браслетики? Хочу браслетика!

Як результат, після таких вибриків дружини, Вася дещо зморився. Тому чоловік довірливо передав кермо рукам своєї матері. Йому було цікаво, чи продовжить Віка своє шоу бажань? Бо було враження, що вона з нього відверто знущається...

Втім, враження виявилось непохитною істиною. Дві години, поки за кермом була Ольга Миколаївна, Віка, на диво, поводила себе тихо. Навіть дрімала! І Вася подумав, що дівочі капризи скінчилися. Але, варто було йому пересісти на водійське сидіння знову, і... О, так! На весь салон якоїсь миті розлився голос Віки:

— Ми це що, минаємо Умань? Ніколи не була в Умані. Може заїдемо?

— А поза Уманню була?.. Зараз будеш... — не повівся тепер на чергову примху водій...

Однак... Не важко здогадатись, кому така зухвалість вийшла боком, бо раптом виявилось, що магнітола гучно працювала, що дехто забув зубну щітку, тож треба терміново заїхати у перший-ліпший магазин, який трапиться на шляху. А ще ж треба було декому обов'язково придбати, їдучи трасою, фіалку у горщику, які продавали люди біля своїх воріт!