28. Пустунка, відмовки та таргани.

— Ти мене чуєш?.. Чуєш, що я кажу?.. Чи ти заснув магічним чином різко за секунду? — задрижав тонкий голос у темряві, цим показавши, що емоції стримувати декому вже не сила.

— Чую, — вдарив, мов блискавка, чесністю Василь.

— І... І що скажеш? — тремкий дівочий голос спіткнувся об тишу. — Як розцінювати твоє мовчання?

— Ти теж припала мені до душі, — буденно пролунало у відповідь.

Віка перевела своє тіло з лежачого у сидяче положення, неначе від цього щось зміниться.

— Повтори, — попрохало дівча.

— Ти теж запала мені. В душу, — повідомив чолов'яга.

— Сказав так, немов я якась страва, — знайшла до чого присіпатись Вікторія. Ще й додала для більшого ефекту: — А твої емоції платні, так?

Навіть крізь вуаль нічного мороку чітко простежилось, як напружився Вася та з певним шоком поглянув на дівчину, яка докоряла йому у слабкому прояві почуттів. Але вловивши це, Віка спіймала азарт. Була у неї одна особливість характеру. Якщо дівчину щось не влаштовувало — вона намагалась це змінити. Сама тому замість тисячі слів юнка дотягнулась рукою до приліжкового торшера, щоб увімкнути його й поглянути на обличчя свого, чи то П'єро, чи то Ромео.

— Вась, я серйозно. Це не жарт. І, як бачиш, не гра на публіку, бо темрява та меблі у твоїй спальні — не глядачі й, навіть, не твої родичі... Я закохалась у тебе, — ще раз донесла свою думку та щире захоплення чорнявка.

Однак... Піднявшись вище на подушці, чоловік лиш тяжко й неохоче зітхнув, наче й за повітря, яким користується, він теж вимушений сплачувати податки.

— І що ти хочеш? — збив Віку з пантелику.

— Як що? Хоча б... взаємності, — не знала, як реагувати на такі запитання чорнявка, а тому виключно дивувалась.

Але Василь продовжував вражати:

— Вона є. Що далі?

— А що далі? — мов папуга, що вчився говорити, повторила за ним чорноока панна, розгубившись, бо до такого її життя точно не готувало.

— Це я в тебе питаю. Що нам з цим робити далі?

— Ти знущаєшся?! — нарешті емоції дівчини виплеснулись, як вода зі склянки. — Васю, я іноді чесно не розумію, як ти жив свої тридцять п'ять років серед людей, як зустрічався з дівчатами? Як взагалі наважився одружитись!? Чи у тебе стопа на гальмах лише зі мною? От скажи? Цікаво дуже, — повернувшись лицем до чоловіка, у позі хижої кішки, почала вимагати правди вона.

— А що ти хочеш почути? Що тобі не так? Поцілувати тебе? Так цілувались вже наче. Не хочеш, щоб наш шлюб був фіктивним? А який тобі з цього зиск? Не хочеш грошей, які тобі обіцяли за весілля? З фіктивного користі більше.

Все, що було сказане Василем, врізало дівоче серденько, що кинджалом. Їй навіть закортіло заплющити очі та виявити, що це все сон. Та й не їй одній... Лебединський і сам не вірив, що його язик міг повернутись і видати все це. Але вибору у нього не було. Це стало вимушеною мірою.

А хотів би чоловік інакше?.. Ще й як! Хотів притиснути свою дівчинку до серця! Хотів зацілувати її солодкі вуста, щоб до стану безпам'ятства. Хотів її всю та цілком... Пестити її та з нею сміятися. Грішним фліртом, і не тільки, займатися. Але не міг дозволити собі такої розкоші... 

Вася молився останні дні виключно про одне. Щоб ці десять днів закінчилися швидше. Бо ризик звикнути до своєї маленької пустунки надто великий... І це не зважаючи на той факт, що він так поривався у цю жадану відпустку, з нетерпінням на неї чекав...

Так, саме "пустункою" Вася нарік подумки свою дівчинку, бо вона була такою гострою на слівце й такою спокусливою для нього. Проте своєю її до кінця не вважав. Він чітко усвідомлював, що скоро ця відпустка добіжить кінця, а отже й відчуття блаженства та безтурботності зникне. Він знову повернеться до своїх військових обов'язків... А вона. Навіщо їй це все? Його дівчинка повинна бути щаслива, повинна радіти кожному новому дню, сміятися, а з ним цього всього у неї не буде.

Раптово, мотивований своїми думками, брюнет рвучко підвівся з ліжка та вийшов з кімнати. Віка спробувала його окликнути, не розуміючи, у чому річ, але все було марно.

Тоді вона пішла, а радше, побігла слідом за ним.

— Втеча — не вихід. А кухня — не мушля! Ти не сховаєшся тут від мене та від життя, — гнівалась панночка, наздогнавши втікача біля мийки. І поки він повертав своєму обличчю живість, а свідомості здатність тверезо мислити за допомогою холодної води, вона вирішила все, що назбиралось у її душі, йому висловити: — Ти сказав за гроші. Так, я не приховую той факт, що вони мені потрібні та що саме через них я опинилась тут. Я студентка, але я злетіла з бюджету й мені тепер треба за навчання якось платити. Єва, тобто мама, про це не знає. Та і я не хочу у неї ні копійки просити... У нас з нею своєрідні взаємини. Та зараз не про це. Я тільки пояснюю свої вчинки... У моїх планах не було одруження найближчими роками... Хоча, якщо чесно, про дітей і фату я мріяла. Але то таке... Просто... Просто мені здавалось, що такого чоловіка, з яким би все це стало можливо мені не знайти. Але тут з'явився ти...

— ...І ти побачила в мені гідного кандидата? — зробив замість ораторки висновок Василь, з заплющеними руками та мокрим обличчям, з якого ще стікала цівками вода, спершись на мийку руками.