25. Емпат, корнішони та Мекка з Муккою.

— Тук, тук. До тебе можна? — дослухавшись поради свекрухи, подалась Віка до майстерні свого чоловіка, щоб провести з ним якомога більше часу для зародження чогось... щирого, світлого та безмежного.

На її радість, різьбяр, якого застали за роботою, був не проти такого товариства.

— Заходь... — кинув швидкий погляд на несподівану відвідувачку майстер, котрий над чимось зігнувся над робочим столом.

Далі між людьми закрутилась зичлива розмова. Некваплива. Проста. Про майстра цього приміщення, його вироби, інструменти... І про погоду... А невдовзі до світлого, хоч і невеличкого приміщення, забігли Мишко з Сашком і гукнули парочку до пізнього сніданку, за яким вже зібралось усе сімейство.

І почалось щось незвичне...

Василь не соромився надавати своїй дружині різні знаки уваги. То за талію голубив, то пасмо, що вибилось із зачіски, підправляв і страви їй накладав. Мало з вилочки не годував! Словом, так старався, що аж у рота зазирав своїй чорнявці.

І це все збентежило Віку, адже за ці дні чоловік так себе ще не поводив. Однак вона подумала, що це все — елементарна взаємність. Схилялась до думки, що Ольга Миколаївна мала рацію — таки Вася до неї небайдужий. Це надало дівчині впевненість, що все, що вона робить, не є даремно, а тому можна поступово готуватись до нових дій.

Саме тому, керуючись винятково своєю метою, після легкого частування кароока поцікавилась у свого кавалера, коли вони залишились лише удвох і прибирали стіл:

— Що далі за розкладом дня? Сподіваюсь, у таку спеку на город не треба?

— На город завжди треба, але у таку спеку туди може піти лише божевільний. Думаю, ні ти, ні я такими не є. А я хотів, якщо чесно, знову до майстерні, — не проігнорував її, а миттєво відгукнувся Лебединський.

Але Віка від такої заяви ледь шию не звернула! Не Васі — собі. Бо різко глипнула на чорнобрового.

— Та ти якийсь залізний, Лебединський! А ти взагалі знаєш, що таке "відпочинок"? Таке враження, що ні. Весь час лише щось робиш... корисне. То на город летиш, то на кухню, то ще десь. Ти взагалі пам'ятаєш, що ти у відпустці?

— У тім і річ, Вік. Пам'ятаю, — сховав в усмішці своїй Василь дрібку гіркої печалі. — Коли займаюсь тим, що робив до... служби, то на душі ніби легше стає. І на якусь мить мені навіть здається, що нікуди не треба буде їхати потім. Що все те, що я бачив ТАМ, лише сон... І складається таке враження, ніби я знову живу своє життя і все добре... — схилившись на стіл руками, зітхнув темноокий воїн.

У Віки забракло сміливості щось говорити далі. Розуміння сенсу важких слів прийшло само собою. Хто поверне роки вояці, вирвані обов'язком перед Батьківщиною? Як надолужити молодість, що рвучко змінилася сивиною? Чим перекрити накопичений стрес і виснаження? Де шукати стражденному порятунку? Яким чином набиратися сил? Коли жити?..

— Гей! Ти чого? Це спека на тебе так повпливала? Щойно пахла й пашіла втіхою, як те парне молоко, і тут тобі скисла, — помітив досвідчений солдат підозрілу вологу в очах дівиці та усміхнувся лагідно їй з неприхованим бажанням розвеселити.

— Я... Мені... Не знаю, що тут можна сказати, — щирою була панна.

— Що ж. Тоді нічого й не кажи, — промовив Вася, якому закортіло додати: "І обійми". Але він втримав, і свій язик, і руки від активних дій.

— Гаразд. Мовчатиму... Якщо ти будеш говорити... Може виговоритись треба чи... Чи просто щось цікаве розповісти. Мої вуха до твоїх послуг, — спробувала нову тактику підтримки Віка-емпат.

— А може, краще щось тобі показати? Цікаве... – відхилив її пропозицію велет.

Від рвучкого переходу з мінорних нот на мажорний лад Віка аж стрепенулась, мов та дика качка, на яку прицілився мисливець.

— Саме показати?

— Ага, — згори вниз пробігся шпарким поглядом по дівці Вася та якось специфічно повів бровами. — А чом би й ні?

— Чоловіче, ти з такими заявочками будь обережнішим, будь ласка. Бо раптом мені щось таке закортить... Що ти й не в змозі будеш показати, — лукаво вбік свої оченята Вікуся відвела, а вуста викривила у півусмішці.

Чоловік зі сталевими м'язами, що ховались під його сірою футболкою, хмикнув і зачесав назад свого досить довгого чубчика. І в цю мить його брови наче почали жити своє окреме життя — поповзли то вгору, то вниз, то зигзагом. А втім, як і кутики його рота.

— І що ж такого тобі може закортіти? — майже прохрипів Василь і цим підтвердив здогадку Віки...

"Та він до мене заграє! Це флірт? Невже він і таке вміє?!" — червоною стрічкою промчала думка у темноволосій голівці.

— Та що... — грайливою усмішкою нагородила співрозмовника Вікторія. — Наприклад... Огірки, — засміялась тихенько. — Ти ж мені все поривався їх... Показати... У теплицю... Зводити, — то в очі Василя, а то на його губи подивилась.

— Огірки! — відвертий подив натомість продемонстрував брюнет. І залився громовим сміхом. — Точно. А я й забув! Оце я поганий хлопчик, — пустивши погляд у підлогу, прикусив свою нижню губу білим рядом гострих зубиків... І ніби мимоволі маленький вологий рушничок, яким очищував стіл, скрутив і різко смикнув у різні боки, мов той шкіряний ремінь, який готують до ударів...

"Таки точно флірт!" — пройняло Віку усвідомлення. І ніжне серденько дівоче загуркотіло, мов той старий холодильник марки "Дніпро": "Таки точно Васю сьогодні підмінили інопланетяни! Шкода, щоправда, що швидко полетіли вони. Навіть чаю не випили... І я їм не подякувала..."