20. Знижка, доярка та ще трохи традицій.

— На спину? Ти серйозно? — розлила Віка свій сміх на всю околицю.

— Так! А що тут такого? Плигай! — підморгнув Василь і, присівши спиною до Віки, міцно схопив її за ноги та зафіксував їх так близько до себе, неначе приклеївши метровим скотчем, таким чином не даючи дівчині часу на роздуми.

Віка миттєво вчепилась у чоловічу шию. Але не міцно, щоб не завдати дискомфорту. Втім, за мить пошкодувала про це, бо біг Василя — це вам не перегони кобилиць — тут і зуби загубити цілком реально.

Втім шалений ритм, з яким Василь помчав, втікаючи від їх шукачів, все одно дозволив панночці сміятись. Цим вона й займалась, поки вітер розвіював її накручене волосся і поки віз її Василько на собі через поля й через фермерські угіддя. Дихаючи йому в потилицю та відчуваючи твердість чужого тіла під собою, тішачись його сталевій хватці на згині її колін, містянка вловила себе на думці, що такої розваги, не підпишись вона на цю весільну авантюру, у житті б у неї ніколи не було! І в цьому вбачила вона неабиякий позитив.

— Що ж... Оце так!.. поїздка... Дякую за швидкісний сервіс! Де залишити відгук про задоволення якістю вашої транспортної компанії? — пожартувала зрештою дівчина, коли Василь зробив зупинку та зняв її зі свого горбу десь у тісному закутні на території старої ферми між напівзруйнованих будівель без вікон і дверей.

— Відгук? Це добре. З відгуком буде знижка на наступну поїздку, — відхекавшись, і собі підхопив гумористичну хвилю чоловік.

— Знижка? А я думала, як для дружини, для мене все безплатно, — знову не втрималась від сміху чорнявка, злегка обіпершись плечем на бетонну стіну старого свинарника.

— Ну-у-у... Якщо так подумати, то-о-о...

— ...Оскільки я подібним транспортом ще ніколи не користувалась — то мені ще й доплатити мусять за все це? Оце правильно! Оце я розумію обслуговування! То чим розплачуватись зі мною будеш, кучер? — не схотівши вислуховувати Василеві мукання, на свій лад висловилась Віка.

— Ну дякую, що хоч не чоловік-кінь. Кучер ще куди не йшло, не їхало... — схилився і собі до стіни плечем і напівобертом до дружини Лебединський.

— Знаючи тебе, то піти й поїхати можна всюди... — не вгавала дівка, хоча її щелепи вже почало зводити від постійних веселощів. — Так чим розплачуватись будеш, кучерику? — додала більш грайливо, з останніх сил втримуючи за щоками жарт про натуру.

— Ну-у-у... До теплиць тепер ближче. Можу огірків принести, — замислився давно дорослий хлопчик, на ім'я Васильчик, який у задумі своїй нагадав дівчині її перше кохання — Дмитрика з дитячого садочка, з яким вона колись не могла поділити горщика, але віддала річ, промінявши її на три цукерки та дві жуйки...

— Знову огірки? А інші варіанти оплати будуть?

— А ти що ж, не любиш огірки? А що тоді? Кукурудзу? Вибач, кукурудзи ще немає, не вродила. Через місяці два тільки буде, — цілком серйозно вів брюнет без сорочки, дивлячись на якого у його супутниці лізли суцільні нісенітниці в голову.

— Навіщо огірки та кукурудза? Ти мені краще б... щось інше запропонував, — нарешті припинила сміятись Віка та глипнула на свого кавалера з-під густих вій особливо уважно.

Василь не збагнув, на що натякала Віка, втім її важкий погляд змусив взагалі вибити всі думки з його голови. Він ніби впав у якийсь трансовий стан, бачачи лиш її обличчя перед собою та принадливі вуста.

І знову на велета напали ті самі бажання, що й раніше. Закортіло сказати, що він жалкує про швидкість часу та про те, що сьогодні їм не кричатимуть "Гірко".

— Вік... Знаєш, Вік, я... Вік, я... — заговорив чоловік мимовільно. — Вік...

Але панянка не дослухала чоловіка. Обірвала його мовні потуги:

— Я так розумую, у твоїх базових налаштуваннях на високу швидкість налаштовано все, окрім мови. Але річ у тім, що оці всі "вік-кві-кві" я наслухалась вже біля ставу, де ми сиділи перед цим. І знаєш, мене не вставляє від жаб'ячого речитативу.

— Взагалі-то жаби роблять не "кві-кві", а "ква-ква", — зауважив корінний селянин.

Віка на мить розгубилась. Однак вже скоро вигадала, що сказати:

— А хто тоді робить "кві-кві"? Свині? Так я теж не фанатка свинячих співів.

— Свині кажуть: "Хрю-хрю"... Ну або "рох-рох", — як справжній знавець відказав фермерський син.

— Мда, — зник чомусь настрій у Віки. — Отже, навіть у свиней словниковий запас більше, ніж у декого... — мовила вона зовсім тихо, майже шепочучи. Та й додала, зітхнувши: — Що ж, напрошується висновок сам собою. Нехай роблять і жаби, і свині, і решта худоби, хто як хоче. Мені байдуже на це. Але мене цікавить, що ми будемо тут робити?

Побачивши, що чорнявка насупилась і, обпершись хребтом на холодний бетон, склала гнівно руки на грудях, її чорнобривий супутник напружився. Він подумав, що їх бесіда, як і вони самі, зайшла у глухий кут, а отже треба щось нагально зробити, щоб розрядити атмосферу.

— Я знаю, що треба принести, щоб тобі сподобалось! Зачекай хвилинку! — просяявши ідеєю, оживився Василь.

Так не встигла Віка й втямити, як залишилась вона одна... Та не надовго...

Вирішивши, що чекати свого чоловіка їй не хочеться на одному місці, юнка вже незабаром влаштувала сама собі невеличкий променад між закинутими будівлями. Здається вчора їй розповідали, що звідси почалась історія ферми Лебединських, але це було так давно, що старі корівники та курники вже давно завалились. Але не встигла юна дівчина намотати й одного кола, як раптово була спіймана прудкими очима випадкової спостерігачки. У ній вона впізнала дівицю, про яку Василь якось сказав, що вона ворог...