19. Сорочка, сонечко та кукурудза.

Вася, поміж високих трав і колючих будяків, йшов першим. Пісні та веселі вигуки людей, які розважаються, віддалялись із кожним кроком далі. Ховаючи Віку за своєю широкою спиною, ведучи її рідним краєм, він не просто протоптував порослу стежку, а й ніби захищав дівчину собою від сюрпризів природи. І від нав'язливого суспільства теж. Принаймні так здавалось йому самому. Від цього його ніс ніби сам задирався до високого та безмежного неба.

Звичайно! Він же тепер одружений чоловік! Відтак — людина солідна.

— І де ми йдемо? В інше село? Чи це теж весільні традиції? Поки цигани топитимуть мою маму ти топитимеш мене у цьому... озерці? — несподівано розсміялась чорнявка Віка та вказала рукою на став, який бачила у низині балки, змушуючи свого провідника озирнутись.

— Це рукотворна загата. Тут колись була річка. Притока Дніпра. Але вона пересохла, — не розділив веселощів Вася і залишився серйозним. — Малим я бігав ще тут по воді. Топив у ній свої черевики... Тепер же від річки залишився тільки цей маленький ставочок, яке поступово стає болотом, поле очерету й рідкі острівки рогозу...

— То ти втопиш мене у цім... болоті? А оті рослинки, що схожі на барабанні палички замість квітів принесеш на мою могилу? — скептично повела бровою юна панна.

– По-перше, то і є рогіз. Можу збігати зірвати для тебе. Якщо розірвати оту буру штучку, у формі подовгої свічки, то всередині буде пух. Хто не грався з рогозом у селі, у того не було дитинства... А по-друге... Не жартуй так... — більше, ніж суворо, поглянув через плече на чорнявку Лебединський.

Віка опустила оченята у дикі трави. З гучністю видихнула повітря через ніс. А потім озирнулася навколо.

— Щоб я більше не захоплювалась чорним гумором, може зробимо зупинку? Я не знаю, куди ми йдемо, але мені тут подобається... Та й, якщо чесно... Я йти вже зморилась... — неохоче зізналась містянка, відчувши, що їй натерли ноги нові балетки, які мали б бути пудрового кольору, але після прогулянки по різнотрав'ю забарвились у сірий.

— Чому раніше не сказала? — зупинив свій рух вперед уродженець села.

— А щоб ти зробив? На руках мене поніс би за звичкою? Чи коня свистом викликав, як той відьмак Ґеральт із популярної фентезійної історії? — вдарив тремкий дівочий сміх у чоловічі вуха.

Василь насупився, замислившись про щось. А потім видав:

— Я хотів тебе повести у теплиці... Там нас ніхто не знайшов би... І там є... Огірки.

— Огірки? — перепитала, ледь стримуючи сміх, юнка.

— Так, огірки... Ти ж вегетаріанка. Думав, зрадієш огіркам, — почухав скроню чорнобривий.

Натомість Віка, зробивши неквапливий видих і вдих, для збереження серйозності, похитала головою.

— Дякую за огірки. Це чудова ідея! Але... Знаєш, я більше зрадію, якщо ми присядемо десь тут і нікуди не підемо. Тут прекрасні краєвиди! — розвела руками вродлива та нарядна панночка.

— Сісти тут?! — і собі голову свою на всі триста шістдесят градусів розвернув Василь. — Здається тут немає де й сісти... Що ж... — зробив відчайдушний видих... і скинув із себе сорочку... 

— Спекотно? Маєш рацію... — потішилась побаченим дівчина, котра приготувалась жартувати про сонце... Але не встигла.

— Ось... Замість пледа, — промовив велет, розстеливши свій одяг перед здивованою Вікою.

Втративши дар мови, панна подивилась спершу на сорочку, якою чоловік трохи прим'яв трави. Потім на Васю.

— Вона ж біла! — вигукнула кароока.

— І що? Якщо забрудниться, то відпереться. Не страшно, — махнув рукою на це чоловік.

— Ага! А кому прати? Дружині... Чи фіктивні дружини звільняються від подібних обов'язків? — все одно не втрималась від жартів і від сміху молодиця.

— Пратиме пральна машина... А ти... Ти жодним обов'язком не обтяжена... — щось схоже на сум промайнуло у голосі велета без сорочки.

Голова з носом чоловіка опустилася вниз. Поглядом почав вивчати він суцвіття польових квіток... І це помітила його молоденька дружина.

— Хіба що... грати у любов, — дещо грайливо констатувало дівчисько, шпарко приземлившись своєю п'ятою точкою на розстелений одяг. — Що ж... Наче й нічого! Зручно. Можна уявити, що ми на пікніку, — розбавила Василеву задуму та пташиний спів своїм сміхом.

Брюнет, пірнувши долонею у своє начесане волосся, теж усміхнувся.

— Тільки бутербродів не вистачає. Так?.. То я можу хоча б збігати за огірками, — запропонував лобуряка, задля забави.

— Обійдемося якось без них, — захихотіла мила чорнявка, намагаючись не дивитись уверх... на скелю з м'язів...

— Як скажеш, — відказав їй її чоловік, який за мить сів на траву, навмисно тримаючи дистанцію між собою та дружиною, добре усвідомлюючи, що вона дружина лише за документами...

— А тут і справді гарно, — задерши підборіддя до хмар над собою та обпершись на витягнуті руки, Віка вдихнула свіжого повітря на повні груди. Заплющила свої очі на мить.

Неймовірна краса синього неба, дивовижна природа, трав'яні аромати та сонячні промені разом із легким вітерцем, напрочуд заспокоювали та надихали. Юній Вікторії здалось, що у ці хвилини час забув, що треба десь спішити та й застряг в обіймах вічності. Попри сонячні ванни, дівчина відчувала не спеку, але спокій і гармонію у душі.