18. Котик, леопарди та балаган.

— Псс! Ну і як там справи? — донеслось шепотіння до Ольги Миколаївни, від чого вона аж заклякла на місці. Та соромитись за те, що її спіймали на "гарячому" жінка припинила, щойно побачила, хто її застукав.

— Свашко... Та як... Ніяк... Курчата й ті, туляться один до одного, щойно вилупились. А ці... — зачинивши тихенько двері до спальні свого старшого сина, пожалілась Єві Ольга та махнула рукою. – Таке враження, ніби між ними якийсь магніт лежить. От тільки він не притягує їх до себе, а навпаки відтягує.

— Мда... З такими темпами вам онуків, а мені нормального зятя не бачити ще довго... Треба щось робити з цим, — замислилась Єва, котра вже встигла знайти спільну мову зі свахою та змовилась з нею посприяти зміцненню шлюбу їх дітей. І собі зазирнула у шпарину дверей: — Свахо! Так то не магніт! То все жирний котик! — за секунду знайшла причину, яку побачила між двох сплячих людей.

— Я тобі дам "жирний котик", свашко! Мій Васічка не жирний! То його кубики преса розплавились просто трохи... Спекотно вже ж надворі стало!

— Та я про кота! Між вашим Васічкою та моєю Вікусьою кіт загубився... Ще б пса та корову поклали між них — то б дочекалися хіба що онуків песо-теляток! — пояснила та поскаржилась Єва.

— Хм... А от кота я й не побачила... Треба якось виманити його звідти, — насупилась невдоволено й собі пані Ольга. І знову полізла до дверей...

Скрип дверей розбудив Василя. Одначе, поки він розплющував і протирав очі, двері вже встигли швидко зачинитися. І цей звук гепання здався Васі цілим вибухом, бо флешбеки ніхто не скасовував. Саме тому він сполошився, звернувся калачиком... Але ногу випадково закинув на кота, який за мить видав звук гірше кнура, якого ріжуть...

Вася скочив з ліжка, став у захисну позу та, обмацуючи себе, вигукнув у голос:

— І де ви є голубці? Зараз дістану свої патрони й буде вам срака!

Але за дві секунди чоловік збагнув, роззирнувшись, що він у себе вдома й без амуніції на тілі... До того ж не сам...

— Нічого собі ти ненажерливий! Тільки очі розклеїв, а вже голубці подавай йому у ліжко... Але ти зачекай. Отримати їжу можна й без показу своїх патронів і п'ятої точки, — закутавшись ковдрою під саму шию, скоса дивилась на нього Віка з ліжка.

Вася, що той хамелеон, змінив колір свого обличчя... І сів повільно на ліжко, соромлячись єдиного елементу свого гардероба — трусів, що вдало підкреслювали всі його гідності. Закрив свої леопарди подушкою...

— Я... Та цей... У мене голова болить, а він кричить, — знайшов виправдання своєї поведінки чорнобривий, вказавши підборіддям на нявкаючого кота, який вже шкрябався у двері з переляку.

— І через це ти вирішив його з'їсти? — дзвінко засміялась Віка, але побачивши, як скривився її... таке, як законний чоловік, припинила свої веселощі. — Може б ти випустив кота, якщо через його крики голова розривається?

Вася опустив свої очі, оцінивши свій вранішній образ.

— А може це зробиш краще ти?

Віка, так, як і Вася, окинула себе поглядом. Підтягнула ковдру ще вище під самі щоки. Усміхнулась натягнуто. Головою захитала у різні боки.

— Ні. У кого голова болить? У тебе? От ти й випускай кота... Тільки кота, а не свого Кракена — не переплутай, — засміялась дівчина ще раз, а потім прикусила свого язика, усвідомивши, що її жарт був недоречним.

— Якого ще Кракена? — не втямив брюнет непристойного жарта. Але, на Вікине щастя, не загострив уваги на цьому: — Втім... Та нехай собі нявчить той кіт, — додав, вдавши, що шкряботіння кота не лунає в його голові гонгами.

Так, граючи у переглядки та слухаючи серенади кота, фіктивне подружжя і продовжило ніяково посміхатись, споріднившись, хто з подушкою, хто з ковдрою...

— А що ти тут робиш? – через хвилину наважився Вася на запитання, яке йому хотілось поставити від самого початку їх діалогу.

— Сплю, — спокійно відказала чорнявка. — Наші мами сказали, що буде дивно, якщо я спатиму окремо від тебе. Ми ж, як-не-як, віднедавна подружжя і маємо вдавати... кохання перед твоєю ріднею...

— І як давно ти тут... кхм... спиш? — звів брови до купи зніяковілий велет.

— Ми лягли з тобою спати одночасно, — уточнила Віка. Але поспішила додати, збагнувши, що Вася занервував: — Ти що, нічого не пам'ятаєш? Аж так наклюкався?!

— Пам'ятаю, що тітка Наталка кидала монету у банку та казала: "Як цок — так і цмок", змушуючи нас... кхм... цілуватись, між цим питаючи, як мені треба кликати твою маму, а тобі моїх батьків і ми відповідали: "Мама, тато"... Потім пам'ятаю, як танцював із твоєю мамою, потім зі своєю... Ще пам'ятаю, як ми... Дідько, я що танцем Дедпула не обмежився і танцював ще й стриптиз?! — поверталась поступово до чоловіка пам'ять.

Віка пирснула зі сміху, злегка залившись рум'янцем.

— Тобто те, як ми ламали умовний "коровай" та годували одна одного ним, ти не пам'ятаєш?

— Так коровай же був ще перед застіллям! Коровай пам'ятаю.

Але Віка не погодилась із цим. Сказала:

— Ні. Коровай ти не пам'ятаєш... Після того, як ти станцював стриптиз... разом зі своїм дідусем тезкою... ти захотів різати торт... А твій дідусь захотів залізти у торт і потім ефектно з нього вискочити... На щастя жоден торт не постраждав... Постраждав лиш дід Василь... Частково... Бо він все-таки поліз до торта, бажаючи відкусити шматочок прямо від усієї маси, й натомість впустив у три яруси смакоти свою вставну щелепу... А потім був коровай... Тобі раптом стало образливо, що вдень я відламала кусень на три крихти більший за твій і ти вимагав реваншу... Але коровай кухарі вже порізали та, разом із дивнями, винесли гостям... І тому, — зітхнула дівчина. — І саме тому можеш мене привітати! Я вже не..!