14. Викуп, Василина та карета.

Якщо найтривожніша мить у кожного своя, то Вася знайшов свою... У день свого весілля...

Здавалося, така радісна подія!.. Втім, щось непокоїло Василя, у грудях нило. Був він і радісним, і водночас сумним...

Однак, що тут дивного? Весілля ж фіктивне. Відтак на обличчі лиш ілюзія щастя, а в душі — тупий, кислий біль, від якого вивертає навиворіт...

— Синку! Який же ти у мене елегантний! Тобі так личить цей костюм, — зайшла до кімнати Васі зранку пам'ятного дня матір і бризнула сльозою. — Хвилюєшся? Не хвилюйся! — Обійнявши його, відчула неспокій дитини.

— Твоя правда! Чого це я хвилююсь? Я ж просто вперше у житті йду під вінець... З малознайомою дівчиною й не через кохання, а тому, що хотів у відпустку й не хотів псувати репутацію нашої сім'ї! Що тут такого? — їдко висловився син, відсторонившись від материних обіймів.

— Але так треба, сину, — досить здержливо відказала Ольга Миколаївна, позбувшись вологості з очей. — Поговоримо? — вказала рукою на ліжко, на край якого за мить сіла.

— Та, наче ж, про все вже говорили, — відвернулась від нарядно вбраної жінки її найстарша дитина.

Торкнувшись пальцями своїх кучерів, охайно зроблених на короткому волоссю, Ольга Миколаївна не стала наполягати на своєму. Одначе промовила тихо, давши зрозуміти своїй кровинці, що співпереживає:

— Якщо ти через Віту, то дарма.

— Не вгадала. Я за неї навіть і не думаю, — відповів Василь, спіймавши себе на думці, що це чиста правда. Гіркий осад образи нагадував про себе в останні дні парубоцтва, але завдяки новій нареченій мав інші турботи.

— Тоді через що? Через... Ладу?..

— ...Ні! — грубо перебив жінку син. — Чому ти її згадала? Це навмисно?!

— Синку, я лиш хочу тебе підтримати... — тільки й пискнула поблажливо матір, бажаючи втамувати невдоволення свого дитяти. Та й замовкла.

Але Василь, міцно стиснувши зуби й визирнувши у вікно, через які бачив прихід перших гостей, все ж зумів себе сам вгамувати. Видихнувши та вдихнувши, сів поруч з матір'ю.

— Я питаю себе, чи варте все це таких жертв? Задля хліба й видовища для людей чи варто одружуватись без кохання? Ніколи не міг і подумати, що матиму... такий фіктивний шлюб... — промовив чесно та тихо. — Мені здається, щодо Віки це несправедливо.

— Але ж вона сама погодилась. Отже — її все влаштовує, — знайшла хутко відповідь мати.

— Втім, погодься — вона хороша дівчина, — всміхнувшись лагідно, вів далі досконалий на вигляд, але розбитий морально Василь.

Ольга хвацько блиснула на сина очима та звузила їх так, ніби намагалась щось прочитати без окулярів. Василь тим часом глянув у бік дверей, які вели з його просторої кімнати. По той бік стіни чувся голос далеко не однієї людини.

— Назад відступати пізно, синку... — благально озвалась поважна жінка. — До "викупу" готовий?

— А це обов'язково?

— Знаєш же, що так. Маємо дотриматись традицій. Що люди скажуть, як не дотримаємось, га? — завершила діалог пані Лебединська та торкнулася синового плеча, цим знаком немов підштовхуючи його діяти. І першою пішла до гостей.

Василь пішов за нею слідом, вирішивши, що не час і не місце задумі. Привітався з Юрком, своїм дружбою, який зайшов до хати. Потім вклонився іконі, яку тримала на руках мати й отримав благословення обох батьків... А вийшовши на подвір'я, здивувався, бо люду напливло ще більше, ніж бачив з вікна деяким часом раніше.

Сам "викуп" минув для вимушеного нареченого натомість, як одна мить. Все одно майже все робили та говорили свати, найбалакучішою з яких була тітка Наталка, сусідка Лебединських, і троюрідний батьків брат — дядько Степан, які стояли по різні боки "брами"* та торгувались за наречену. У поміч дядькові Степану також був Юрко, а тітці Наталці допомагали відгавкуватись дві, незнайомих досі Василю, пані зі схожими рисами обличчя.

Поміж гучних балачок Василь те й робив, що тільки встигав давати пляшки шампанського, шоколадки й мідяки, яких насипав цілу гору на стіл, що стояв перед хатою баби з дідом, з хлібом і сіллю, іконою, солодощами та спиртним із домашніми ковбасами. Але між справою намагався чомусь зазирнути у віконця дому, звідки мала вийти наречена.

— Та ви подивіться на нього! Куди заглядаєшся, молодий? Кого чи що вишукуєш? Вчорашній день? — помітила один із таких поглядів балакуча сваха.

— Долю свою виглядає! Може десь там і сховалась? — за плече схопив Василя, заступником його ставши, вже давно не молодий, але досі моторний, дядько Степан.

Василь промовчав, але усмішки не приховав. На думку спали кадри кінної прогулянки напередодні. Дівоче тепло, яке відчував зовсім поруч, і жар у грудях від її уважних поглядів, у момент, коли він демонстрував свої вміння триматись у сідлі...

— ...Погляньте! Таки хтось ховається там! — у спогади втрутився раптом голос Юрка.

— Та то папуга! — віджартувалась тітка Наталка.

Але Василь так і припав поглядом до вікна, де вбачив дружба рух. Чекав на неї? На Віку... Аякже!

— Та що ви нам тут розповідаєте казки? Папуга у фаті та сережках хіба може бути? — йшла далі суперечка між сватами.

— То рідкісний вид папуг. Сорокоподібні.